Герцог Фламберг - Лісовий смуток, Герцог Фламберг

Розділ 4 Загибель лісу

Жінка із темним серцем і злобою підпалила ліс.

Щастя Марка та Лесі перетворилося на попелястий пил. Ліс, їхній дім, їхнє все, горів яскравим, нещадним вогнем. Язики полум'я танцювали серед дерев, як дикі звірі, пожираючи все на своєму шляху. Дим піднімався вгору густою чорною хмарою, затуляючи сонце. Марко і Леся, спостерігаючи за цим жахливим видовищем, відчували, як їхні серця розриваються на шматки. Вони намагалися врятувати хоча б частину свого світу, але було занадто пізно.

Сокири та пили в руках людей безжально розправлялися з могутніми деревами, ніби з бур'янами. Марко і Леся, відчайдушно намагаючись зупинити руйнування, викликали бурю. Вітер засвистав, підхоплюючи полум'я і розносячи його по лісу. Дерева гнулися під поривами вітру, їхнє листя тремтіло, наче від страху. Але люди не зважали ні на вітер, ні на вогонь. Вони продовжували свою руйнівну роботу, немов зачаровані.

"Це безглуздо!" - закричав Марко, його голос потонув у реві вітру і тріскоті полум'я. "Чому ви це робите?"

"А ти що тут робиш, лісовик?" - з глузуванням відказав один з лісорубів. "Ми просто виконуємо свою роботу."

"Це не робота, це вбивство!" - вигукнула Леся, її голос тремтів від сліз. "Ви знищуєте все живе!"

Але лісоруби не чули її слів. Вони були занадто захоплені своєю руйнівною діяльністю. Марко і Леся відчули себе безсилі перед цією стихією. Вони були лише двоє проти цілої армії.

Раптом, з глибини лісу донеслися дивні звуки. Це були голоси інших духів лісу, які прибули на заклик Марка і Лесі. Вони з'явилися звідусіль: з-під землі, з води, з повітря. Вони були різні за виглядом, але їх об'єднувало одне бажання - захистити свій дім.

"Ми з вами!" - пролунали їхні голоси. "Ми не дозволимо їм знищити наш ліс!"

І тоді почалася битва. Духи лісу закрутилися в вихорі, піднімаючи вітер і воду. Вони кидали в лісорубів гілки, каміння і землю. Лісоруби злякалися і кинулися тікати. Вогонь продовжував палати, але його сила поступово слабшала. Принаймні так спочатку здавалося.

Марко і Леся дивилися на все це з подивом і вдячністю. Вони зрозуміли, що не самотні у своїй боротьбі. Ліс жив, і він боровся за своє існування. 

×××

Вітер, який вони викликали, намагався відштовхнути вогонь, але полум'я було занадто сильним. Він танцював серед дерев, як дикий звір, випльовуючи язики полум'я, що лизали небо. Дощ, що падав з неба, випаровувався ще до того, як досягнути землі, наче падав у розпечену піч. Пара шипіла, піднімаючись вгору, змішуючись з димом і створюючи моторошну атмосферу.

"Це безглуздо," – прошепотіла Леся, її голос тремтів від відчаю. Сльози котилися по її щоках, змішуючись з сажею, що осідала на її обличчі. Вона відчувала, як її серце розривається на шматки.

Марко подивився на неї, його очі були сповнені туги. "Ми зробили все, що могли," – сказав він, його голос був хрипким. "Але вони не чують нас. Їхні серця занадто кам'яні." Він обняв Лесю, намагаючись зігріти її своїм теплом.

Вони блукали по згорілому лісі, серед повалених дерев і стовпів диму. Кожне зрубане дерево було для них як втрата рідного. Леся обійняла стовбур старого дуба, що ще тліло, і заплакала. Кора під її долонями була теплою, але мертва. Вона відчувала, як життя покидає цей могутній стовбур, і це викликало в її душі нестерпний біль.

Марко притулився до неї, намагаючись потішити, але слова були зайвими. Вони стояли мовчки, дивлячись на руїни свого колишнього дому. В повітрі висів запах горілого дерева і тліючої землі. Все навколо було сповнене смерті і руйнування.

Раптом, з-під попелу вилізла маленька квіточка. Вона була тендітна і безпорадна, але в її очах світилося життя. Леся опустилася на коліна і обережно взяла квітку в руку.

"Дивись, Марко," – прошепотіла вона, її голос був сповнений надії. "Життя завжди знаходить шлях."

Марко подивився на квітку. В його серці знову зажевріла іскра надії. Можливо, все не так безнадійно, як здавалося спочатку. Можливо, з цього попелу виросте новий ліс, ще більш прекрасний і сильний.

×××

Скоро ліс став охоплений полум'ям повністю, Марко і Леся зрозуміли, що все закінчено. Їхній дім, їхнє святилище, згорів дотла. Язики полум’я танцювали серед повалених дерев, створюючи моторошний балет смерті. Повітря було наповнене запахом горілого дерева і розпеченої землі. Леся, не в силах більше спостерігати за стражданнями Марка і загибеллю всього, що їм було дороге, зробила крок вперед, в саме серце полум'я. Її біла сукня спалахнула яскравим вогнем, ніби крила метелика, що кинувся в полум’я свічки. Вона зникла в густій пелені диму, залишивши після себе лише попіл і гірку пам’ять.

Марко стояв на краю згорища, дивився на полум'я і відчував, як його серце переповнюється болем. Він зрозумів, що без Лесі він не може жити. Його світ обвалився, залишивши після себе порожнечу. І з цими думками, він зробив крок вперед і кинувся в полум'я, щоб навіки об'єднатися зі своєю коханою. Проте він не міг горіти, оскільки був духом.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍