Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Поїхали відшукувати Маніловку. Проїхавши дві верстви, натрапили поворот на путівець, але вже і дві, і три, і чотири верстви, здається, зробили, а кам’яного будинку на два поверхи все ще не було видно. Тут Чичиков згадав, що коли приятель запрошує до себе на село за п’ятнадцять верств, то значить, що до нього є добрих тридцять. Село Маніловка не багатьох могло привабити місцем свого розташування. Будинок панський стояв самотою на взгір’ї, тобто на підвищенні, відкритому всім вітрам, яким тільки заманеться повіяти; схил гори, де він стояв, був одягнений підстриженим дерном. На ньому були розкидані по-англійському[27] дві-три клумби з кущами бузку та жовтої акації; п’ять-шість берез невеликими купами здіймали подекуди свої дрібнолисті, ріденькі верхів’я. Під двома з них видно було альтанку з плесковатою зеленою банею, дерев’яними голубими колонами й написом: «Храм самотнього замислення»; трохи нижче ставок, укритий зеленню, що, зрештою, невдивовижу в аглицьких садах російських поміщиків. Унизу цього підвищення і почасти на самому схилі темніли вздовж і впоперек сіренькі рублені ізби, які герой наш, невідомо з яких причин, ту ж хвилину заходився рахувати й нарахував понад дві сотні. Ніде між ними не росло дерева чи якої-небудь зелені; скрізь визирала сама тільки колода. Краєвид оживляли дві баби, що, мальовничо підобравши спідниці й підтикавшись з усіх боків, брели по коліна в ставку, тягнучи за дві дерев’яні жердини подертий волок, де заплуталось два раки та блищали спіймані плітки; баби, здавалось, були між собою в сварці і за щось перелаювались. Віддалік, осторонь, темнів якимсь нудно-синюватим кольором сосновий ліс. Навіть сама погода вельми до речі прислужилась: день був не то ясний, не то похмурий; а якогось світло-сірого кольору, який буває тільки на старих мундирах гарнізонних солдатів, цього, зрештою, мирного війська, але почасти нетверезого недільними днями. Для докінчення картини не бракувало й півня, провісника мінливої погоди, який, незважаючи на те що голова продовбана була аж до мозку дзьобами інших півнів у звісних справах залицяння, горлав дуже голосно і навіть поляскував крилами, обсмиканими, як старі рогожини. Під’їжджаючи до подвір’я, Чичиков помітив на ґанку самого хазяїна, що стояв у зеленому шалоновому[28] сурдуті, приставивши руку до лоба у вигляді парасоля над очима, щоб роздивитися краще під’їжджаючий екіпаж. В міру того, як бричка наближалась до ґанку, очі його веселішали, і посмішка розсувалася щораз більше.

— Павло Іванович! — скрикнув, він нарешті, коли Чичиков злазив з брички. — Насилу ви таки нас згадали!

Обидва приятелі дуже міцно поцілувались, і Манілов повів свого гостя до господи. Хоч час, протягом якого вони йтимуть сіньми, передпокоєм та їдальнею, трохи закороткий, але спробуймо, чи не встигнемо як-небудь з нього скористуватись і сказати дещо про хазяїна дому. Але тут автор мусить признатись, що такий намір дуже важкий. Далеко легше зображувати характери великого розміру: там просто кидай фарби з усієї руки на полотно, чорні пекучі очі, навислі брови, переоране зморшкою чоло, перекинутий через плече чорний або, як жар, червоний плащ — і портрет готовий; але ось ці всі добродії, яких багато на світі, які з вигляду дуже схожі між собою, а тимчасом, як придивитися, побачиш багато невловимих особливостей, — ці пани страшенно трудні для портретів. Тут доведеться дуже напружувати увагу, поки примусиш перед собою виступити всі тонкі, майже невидні риси, і взагалі далеко доведеться заглиблювати вже удосвідчений в науці випитування погляд.

Один Бог хіба що міг сказати, який був характер Манілова. Є рід людей, відомих під іменем: люди так собі, ні се, ні те, ні в городі Богдан, ні в селі Селіфан, як говорить приказка. Може, до них слід прилучити й Манілова. З вигляду він був людина показна; риси обличчя його були не позбавлені приємності, але цій приємності, здавалось, занадто було передано цукру; в манерах і зворотах його щось ніби запобігало прихильності й знайомства. Він посміхався знадливо, був білявий з блакитними очима. Першої хвилини, розмовляючи з ним, не можеш не сказати: «Яка приємна й гарна людина!» Другої по тім хвилини нічого не скажеш, а третьої скажеш: «Чорт знає, що таке!» — і відійдеш геть далі; коли ж не відійдеш, то відчуєш нудьгу смертельну. Від нього не діждешся ніякого живого, хоч би й зарозумілого слова, яке можеш почути мало не від усякого, коли торкнешся зачіпливої для нього речі. У всякого є свій запал; у одного запал звернувся до хортів; другому здається, що він великий любитель музики й напрочуд відчуває всі глибокі місця в ній; третій митець усмак пообідати; четвертий заграти роль хоч на вершок вищу від тієї, яку йому призначено; п’ятий, з бажанням більш обмеженим, спить і снить про те, як би пройтись на гулянці з флігель-ад’ютантом[29] на показ своїм приятелям, знайомим і навіть незнайомим; шостий обдарований такою вже рукою, яка почуває бажання надприродне заломити ріжка[30] якому-небудь бубновому тузові або двійці, тоді як рука сьомого так і лізе вчинити де-небудь лад, допастися ближче до особи станційного доглядача[31] або ямщиків; одно слово, у всякого є своє, але в Манілова нічого не було. Дома він говорив дуже мало і здебільшого міркував і думав, а про що він думав, теж хіба що Богові відомо. Господарством не можна сказати, щоб він займався, він навіть ніколи не їздив на поля; господарство йшло якось само собою. Коли прикажчик казав: «Добре б, пане, те й те зробити», — «Атож, непогано», — відповідав він звичайно, потягаючи з люльки, яку палити зробив звичку, коли ще служив у армії, де вважався за найскромнішого, найделікатнішого й найосвіченішого офіцера. «А так, і справді непогано», — ще раз проказував він. Коли приходив до нього мужик і, почухавши потилицю, казав: «Дозвольте, пане, відлучитись на роботу, на подать заробити», — «Іди», — казав він, потягаючи з люльки, і йому навіть на думку не спадало, що мужик ішов пиячити. Іноді, дивлячись з ґанку на подвір’я та на став, говорив він про те, як би добре було, коли б раптом від будинку провести підземний хід або через став збудувати кам’яний міст, на якому були б по обидва боки крамниці, і щоб у них сиділи купці й продавали усякий дрібний крам, потрібний для селян. При цьому очі його робились надзвичайно солодкими і обличчя набувало найзадоволенішого виразу. А втім, усі ці прожекти так і кінчались самими тільки словами. У його