Тома Глубокова - Одруження наосліп, Тома Глубокова

3

Віталій

Поясніть мені просту річ. Чому вранці я не здох від похмілля? Адже знав, що погано буде, пив спеціально, щоб забути цю Анфісу та її напівдохлого йоркширського тер'єра, який був ще й дівчинкою, як виявилося тільки за кілька місяців. Чесно кажучи, мені взагалі було все одно на них обох, і тримав тільки заради того, щоб не вити на місяць одному.

Голова гуде, а в роті огидно до жаху. Нудить і хочеться пити... Треба якось провітритися, і чудовою ідеєю послужила поїздка на моєму красені. Нехай треба було спочатку поїсти та привести почуття і думки до ладу, але... Поки у мене є час, я постраждаю від того, яке несправедливе моє життя. Але ж вона, сука, ще й сюрпризи здатна робити. Гидкі такі, щоб зовсім часом бридко було...

Швидко почистивши зуби та надівши чисту, але трохи пом'яту сорочку з джинсами, я спустився вниз і завів свого друга. І як добре мати заначку на задньому сидінні у вигляді пляшки віскі. Якщо мене хтось і зловить, це будуть не мої проблеми. Вседозволеність - страшна річ... І хоч розуміючи це, я все одно їду і п'ю, відчуваючи легкість у кожному ковтку і солодке марево в голові...

За містом мої думки гарненько провітрилися, і вже на півдорозі до мого місця проживання, я різко розвернувся і рвонув у рідне місто, не помічаючи незадоволених водіїв, які обурливо кричали. Нехай кричать і зляться. Мені потрібніше.

«Зигзаг, зигзаг, зигзаг, зигзаг», - весело думав я, виляючи на пристойній швидкості то вліво, то вправо.

Не помітивши це диво на двоколісному велосипеді, я врізався в дівчину, яка злетіла на асфальт. Вилаявшись добряче, я вийшов з машини й підійшов до дівчини, яка нічого не розуміла. На щастя, я встиг загальмувати і вона не впала з траси, ламаючи тендітні кісточки. Але пригоди у такому вигляді мені зараз... Ой як ні до чого.

- Менше пити треба, не будете збивати порядних громадян! - чи образився я? Ні. Мене важко образити, а тут лише констатація факту, та й взагалі, я не про це думав, коли посадив її на пасажирське сидіння і прибрав велосипед у багажник. Та й узагалі, я заслужив і по голові отримати за таке. Знав, що не можна виїжджати на трасу в нетверезому стані, але виїхав. І тепер треба було якось вирішити це питаннячко.

Дівчина була молода і чарівна, а її фрази були наслідком аварії, не більше. Років двадцять їй, точно. Миле личко, мигдалеподібні сірі очі, русяве волосся з приємно-теплим відтінком. Не по-блядськи пофарбоване, а натуральне, що я завжди люблю в дівчатах. Хм, а вона нівроку. За весь час веселого спілкування з Оленою, її ім'я я дізнався лише від лікаря, та й то, через те, що постраждала назвала його тільки йому; мені кілька разів прилітали словесні закиди. Вона злилася і хмурилася, майже не контактуючи зі мною без потреби.

А щодо поведінки дівчини... Мені вона сподобалася своєю простотою і легкістю. Тим паче сваритися не було жодного бажання, бо голова гуділа, як заведена, проклинаючи господаря, чи то пак мене, у всіх смертних гріхах. Дорогою до будинку дівчини Олена мовчала і зрідка поглядала на мене, потім дивно бентежилася або злилася і знову відверталася до вікна... Що ж, добре, що мені попалася не базіка. Інакше б і постріл у голову не допоміг.

Зустріч однокласника не була для мене здивуванням. Що його, що Ельміру я знав досить добре і тут кілька разів був, тільки от вони не розповідали про таке смішне дівчисько. І те, що в нас усе-таки були спільні далекі знайомі, ніяк не веселило мене. Навіщо мені перетинатися з нею? Я давно не бачив Рому і не мав величезного бажання з ним бачитися частіше. Та й своїх інших однокласників хотів би бачити в останню чергу.

Вечір. З ким же завалитися в клуб і відірватися? З Деном... Ні, знову підсуне якусь пігулку, і буду я задовольняти всю ніч якесь стерво... Ні.

Точно, є Гор, який ніколи не проти відірватися. Терміново викликаємо друга-алкоголіка в клуб.

Поки Єгор забирав свою дівчину з дому, я закінчував першу й останню пляшку віскі з домашнього бару Гора. О, а ось і Сашка. Приємна дівчина, але бентежили завжди яскраві губи, помада з яких завжди була на її хлопцеві. Сумно, але вона ж пере його сорочки, тож... Щось я сьогодні дуже багато думаю... Але пити не буду.

Вечір вийшов настільки поганим і огидним, що я пішов додому. У батьківську квартиру, де у своїй кімнаті захропів, як паровоз.

Яскраве сонце... Десь поблизу чути шум хвиль і крик чайок... Красиве обличчя русявої дівчини злегка загороджує його промені, і її тінь падає на мене. Вона з усмішкою розвертається і трохи відходить, швидко переходячи на біг. Усміхаюся і встаю слідом за нею, але бігти не можу. Хочу, але виходять якісь невпевнені й маленькі кроки, а вона біжить піщаним пляжем, усе далі й далі, а я щось кричу і різко прокидаюся...

Розплющивши очі, я побачив жінку років сорока п'яти. Мою маму. Вона сидить у домашньому халаті й тримає воду в руці, простягаючи мені. Я прийняв склянку і трохи відпив, поставив на тумбочку і тільки потім помітив, що я в холодному поту, а голова трохи болить. Ще б пак, стільки днів бухати й не відчувати міри...

- Ти як? - трохи тривожно запитала мама, допомагаючи мені зняти футболку і джинси. Усе-таки мама залишається мамою назавжди, що б не сталося.

- Просто поганий сон, - пробурмотів я, встаючи на ноги. - Я вас не розбудив?

- Ні, а ось під ранок ти щось бурмотів і зараз теж.

- Я прийму душ і буду як огірочок, - я поцілував її, а вона скуйовдила моє сплутане коротке волосся.

- Я рада, що ти не забув, де ми живемо.

- Я теж люблю тебе, мамусю, - засміявся я, вийшовши з кімнати, і швидко прошмигнув у ванну.

Поки я приймав теплий душ, у думках спливали моменти короткого, але яскравого сну. До чого він, я не можу зрозуміти, як і згадати смутно знайоме обличчя. Та й у вигаданій реальності воно було нечітким, і запам'ятав я тільки фігуру дівчини. Слава Богу не пив, а то взагалі б з'їхав з глузду.

На кухні я зустрів батька, який лише потиснув мені руку і присунув тарілку, в якій були мої улюблені макарони з сиром. Люблю бути вдома.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍