Хуліо Кортасар - Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар

* * *

На певному рівні безладдя той, ти знаєш, почав усвідомлювати, що він певною мірою присилуваний до спонтанності, в мить упорядкування документів (годі описати оту величезну скриню або миску, до якої він клав свої так звані карточки, хоча насправді то були будь-які клаптики паперу, що потрапляли йому до рук) сталося так, що деякі папери, які свого часу видавалися йому значущими, огидно змаліли, натомість різні дурниці, скажімо, про те, як їсть Мануель, або що сказала Ґладіс про якусь зачіску, заповнювали його миску й голову так, наче-були-викарбувані-на-бронзі. Той, ти знаєш, примружив очі й припустив, — у цьому аспекті йому годі було дорікнути, ніби він ідіот, — що забуття і пам’ять — теж ендокринні залози, як, скажімо, гіпофіз та щитовидна залоза, і є регуляторами лібідо, які порядкують широкими зонами сутіні і блискучими гранями, щоб повсякденне життя не надто ламало собі карк. Мірою можливого він намагався приколоти своїх комашок у певному порядку, і Лонштайн, єдиний привілейований, що мав відносний доступ до миски або скрині вирізок, зрештою висловив гадку, що разом вони становлять послідовну Веремію, веремійну прелюдію, людію і постлюдію, задовільну причинність, скажімо, пінгвін з’явився на своєму місці й потрібної миті, головна деталь. Лихо ставалося тоді, коли той, ти знаєш, натрапляв на карточки, які годі було ідентифікувати, треба було бачити, як він стискав собі скроні великими пальцями, а потім казав: не знаю, здається, це стосується Ередіа, а може, Ґомеса з Монікою, почекай трохи, і крутив картонку на всі боки, лаючи самоцензуру й південноамериканську сором’язливість, бо завжди або майже завжди опинявся на ковзкому ґрунті; той, ти знаєш, прагнув наслідувати рабинчика й нічого не замовчувати, за доказ править те, що він написав, що тут і саме тому залози починають виділяти забуття, але була й ще одна річ, яку перший помітив Лонштайн: виготовляючи карточку, той, ти знаєш, одразу і фальшував її, факти мали тенденцію одягатись у слова, інколи вже годі було з’ясувати, хто зробив те або те і кому, згодом той, ти знаєш, міг стверджувати, що він спішив або мав доповнити інформацію, проте Лонштайн із жалем поглядав на нього і хотів знати, чому в певному пункті, на певній карточці все або стало сірим, як печальна сова, або іскриться, мов велика ікебана. Зрозумій, тут не так уже й просто, кричав у відчаї той, ти знаєш, зрозумій, хай йому біс, описати естетично, навіть не викривлюючи правди, — це одне, а відокремити еротизм та супровідні йому риси від естетики — річ зовсім інша, бо, якщо лишити естетику на місці, ти не вийдеш за межі літератури, ти полегшиш собі гру, можеш розмовляти або розповідати про найнеймовірніші речі, бо є те, що править тобі за алібі або завісу, факт, що ти добре розповів, що написано гарно, що ти ще раз утвердивсь як освічений вільнодумець або панегірист лівих або правих, хоча ти регочеш, мов не свій, чуючи таку мову. Easy, easy, радив рабинчик, easy does, baby[123]. Тоді подумай трохи, знову бурчав щиро ображений той, ти знаєш, якого біса ти хочеш, щоб я не замовчував імен або не забував, хто кому що зробив: адже я прагнув зберегти саму подію, не допустити ані дистанціювання, ані опосередкування, як кажуть сьогодні, поставити Веремію так, як кубісти ставлять тему картини, все гладеньке на одній площині, без об’ємів, без тіней, без оцінкових або моральних упереджень, без ніяких цензур та неусвідомленого, ти розумієш, що це майже неможливо іспанською мовою, розумієш, що мені перо випадає з рук, бо я не хочу писати про відвагу, визволення та інші дурниці в такому ж дусі, я хочу тільки людини, я, друже, шукаю простоти хліба, я стромляю палець у зад, і треба, щоб ця дія, треба, щоб вона була абсолютно тим самим, що й просити квиток на метро і сякатись на вулиці. І тоді, звичайно, ти забуваєш імена, казав рабинчик, я збагнув і оце, подивись на лице. То я марную час? — обурився той, ти знаєш. Невже я помиляюся від самого початку і це нічому не служить, невже існуватимуть заборонені території, бо саме це означає бути людиною, а не виходити голим на терасу? Але в такому разі я хворий, бо щось отут під ребрами каже мені, що я повинен працювати далі, навіть без імен і з білими прогалинами я повинен працювати далі, нехай страх, сором, а передусім невдача не мають значення, хтось стукає у двері, друже, поглянь на ці карточки, як матимеш охоту, і скажи, чи слід було їх писати чи ні, чи ці моменти Веремії можна елегантно замовчати або описати, як описав би один з чотирьох звільнених аргентинців, приховавши їх тими самими словами, якими хотів висвітлити їх. Ну, мовив Лонштайн, тут ти не схибив, по суті, це завжди буде питання слів, насправді те, на що ти претендуєш, — проста формальна зміна. Ні, друже, таке я зумів би зробити, не створивши собі проблем, ти це знаєш занадто добре. Тут ідеться про інше, це намагання перейти з одного терену на інший, не помітивши цього, і ми ще не здатні на таке; заборонене парадоксально дається нам як привілейоване, що заслуговує особливого ставлення, треба-обережно-вийти-на-цю-сцену, і тоді слова, як і завжди, прорубують тобі шлях, організовують велику втечу. Якщо мені щастить не змінюватися при переході з вулиці в ліжко, якщо не змінюватимусь я сам, тоді я почну відчувати, що геть усе — Веремія і немає особистих епізодів поміж різними моментами Веремії. Ох, мовив рабинчик, прояснівши на обличчі, ти знову виходиш за межі контексту