Хуліо Кортасар - Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар

* * *

З очевидних причин, які першим мав би помітити я, ця книжка не тільки не видається такою, якою я хотів її бачити, а й дуже часто видається такою, якою я не хотів її бачити, тож захисники реалізму в літературі пересвідчаться, що вона трохи фантастична, натомість прихильники літературної вигадки нарікатимуть на її навмисну пов’язаність з історією наших днів. Немає сумніву: події, які зображено в книжці, не могли відбуватися таким невірогідним чином, а водночас елементи чистої вигадки не раз виявлялися скасованими частими посиланнями на повсякденне й конкретне. Особисто я не шкодую про цю строкатість, яка, на щастя, перестала мені видаватися такою завдяки тривалому процесові конвергенції: якщо довгі роки я писав тексти, пов’язані з латиноамериканськими проблемами, а водночас романи та оповідання, де ці проблеми були відсутні або висвітлені лише побіжно, тут і тепер, у цій книжці, обидва потоки поєдналися, хоча примирити їх було аж ніяк не легко, як, напевне, й свідчить про це плутаний і тяжкий шлях одного з персонажів. Цьому чоловікові приснилося те, що снилося колись і мені, коли я почав писати цю книжку, і, як уже не раз у моєму незбагненному ремеслі письменника, тільки набагато пізніше я збагнув, якою мірою цей сон — теж елемент книжки і містить ключ конвергенції тих видів діяльності, які досі видавалися такими різними. Тому читача й не здивує часте додавання газетних повідомлень, читаних в міру розгортання книжки, бо наявні в них збіги та аналогії стимулювали мене до праці й спонукали від самого початку визнати одне досить просте правило гри: залучити персонажів до щоденного читання латиноамериканських і французьких газет. Я наївно сподівався, що це залучення прямо впливатиме на їхню поведінку, а згодом пересвідчився: оповідь сама по собі не завжди приймає повною мірою ці випадкові втручання, які заслуговують спроби, успішнішої за мою. Хай там як, я не брав матеріалів, не пов’язаних із сюжетом книжки, просто повідомлення за понеділок або четвер, які мали зв’язок із безпосередніми інтересами персонажів даної миті, ставали елементом процесу моєї праці в понеділок або четвер; окремі інформаційні повідомлення я навмисне лишив для останньої частини, і цей виняток зробив моє правило набагато прийнятнішим.

Книжки повинні захищатися самі, і ця книжка борониться, мов кіт, що розлягається горічерева, тільки-но з’являється змога; я хочу тільки додати, що її загальний тон, який суперечить певній концепції, як слід розглядати ці теми, дуже далекий і від фривольності, і від пустого гумору. Нині більше, ніж будь-коли давніше, я вірю, що боротьба за соціалізм у Латинській Америці має підходити до жахіть повсякденності на основі єдиної позиції, яка коли-небудь забезпечить їй перемогу: треба ревниво берегти, мов скарб неоціненний, здатність жити так, як нам хотілося б жити в майбутньому, з усією любов’ю, грою і радістю, начебто притаманними йому. Відомий образ дівчини-північноамериканки, що пропонує троянду солдатам із пристебнутими багнетами, свідчить про відстань, яка поділяє нас і наших ворогів; нехай ніхто й ніколи не береться тлумачити цю троянду як платонічний символ ненасильства і простодушної надії, бо є троянди панцерні, якими бачив їх поет, і троянди мідні, художня вигадка Роберто Арльта[1]. Значення має тільки те, про що я намагався розповісти: символ утвердження перед лицем ескалації зневаги і страху, і це утвердження має бути найсонячнішим, найважливішим для людини: її еротичним жаданням і потягом до гри, її звільненням від табу, її вимогою гідності для всіх на землі, вже вільній від повсякденного обрію іклів і доларів.

Остання заувага: розуміючи, що права автора, зумовлені тим, що він написав таку книжку, мали б посприяти реалізації цих сподівань, мені б дуже хотілося мати змогу передати їх Оскарові, щоб він уник багатьох заморок: контейнерів із подвійним дном, пінгвінів та інших безглуздих вигадок; на жаль, книжка тоді була ще не написана, але сьогодні, коли вона склалася отак, можна було б знайти краще застосування цих привілеїв, яких я не хочу для себе; коли настане мить, я розповім докладніше, хоча досі я ще ніколи не був публічним реєстратором.

Постскриптум (7 вересня 1972 р.). Додаю ці рядки, поки правлю каторжну верстку і слухаю повторювані випуски новин про те, що трапилося на Олімпійських іграх. Почали надходити газети з величезними заголовками, я слухав виступи, в яких володарі землі дозволили собі пролити свої найтеатральніші крокодилячі сльози, оплакуючи «порушення олімпійського миру в ці дні, коли народи забувають про свої конфлікти та відмінності». Забувають? Хто забуває? Цього разу знову вступив до гри масаж у світовому масштабі з боку mass media. Нічого не чую й нічого не бачу, крім Мюнхена і Мюнхена. На своїх каналах, у своїх колонках і повідомленнях вони не мають місця, щоб сказати поміж багатьох інших речей: Трелев[2].