Хуліо Кортасар - Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар

і проектуєш факти Веремії принаймні на всю Аргентину. Набагато більше, ніж це, скромно мовив той, ти знаєш, я проектую їх на саму ідею революції, бо Веремія — один з її численних виявів, і в ці шахи я ніколи не виграю, якщо не буду здатним перебувати одночасно і на вулиці, і в ліжку, і тепер таких типів, як я, п’ятдесят, а то й вісімдесят мільйонів. Гаразд, погодився рабинчик, але твоє лихо полягає в тому, що ти відчуваєш і шукаєш ці речі на письмі, що, як каже Мао, нічому не служить, хіба що. Що хіба що? Ох, його й запитай. Але ж ти помиляєшся, пригнічено мовив той, ти знаєш, письмо для мене має значення тільки як відображення чогось іншого, площини, на якій буде здійсненна справжня революція. Тут ти маєш усіх наших хлопців, ти бачиш, як вони грають своїм життям, а що потім? Якщо вони доможуться свого, і тут я знову екстраполюю, уявляючи собі Грандіозну Остаточну Веремію, потім знову відбудеться те, що й завжди, утвердиться ідеологічна зашкарублість, rigor mortis[124] повсякденного життя, лицемірство, не кажи, товаришу, лихих слів, бюрократія сексу і сексуальність за розкладом бюрократів, це, друже, добре відоме й неминуче, хоча Маркос, Ролан і Сусанна, хоча ці видатні люди, що кохаються, роздягаються й борються, наче, вибач, я не закінчив фрази, саме тут ускакує незавершене, майбутній Маркос не буде Маркосом сьогодення, і чому, мій друже, чому? Чому? — запитав Лонштайн. Адже навіть сьогодні вони ще не готові до наслідків Веремії, Маркос і так багато інших прагнуть революції, щоб досягти чогось, а потім будуть нездатні ані зміцнити, ані навіть визначити його. В ідеології, звісна річ, усе досконале, теорія і певною мірою практика, Веремія за всяку ціну, бо людство сказало досить і почало рухатися, це проголошено, написано й пережито кров’ю; лихо, друже, полягає в тому, що, йдучи вперед, ми несемо смерть на своїх плечах, старісіньку смерть, зотлілу від часу, табу і неповних самовизначень. Ай-ай-ай, вигукнув Лонштайн, таж це вже давно відоме. Згоден, кивнув той, ти знаєш, саме тому я намагаюсь якомога менше розтуляти рота, вже не кажучи про те, що я не досить компетентний, щоб говорити науковою мовою про нашу вбогість, банкрутство і архісамовдоволеність, я навіть не безумний оракул, як Вільгельм Райх[125], і не клятий предтеча, як де Сад або Хосе Марті, вибач за це зближення, яке неминуче видається нешанобливим; я не маю нічого з цього і тому мовчу, але й далі заповнюю картонки, а якщо перо випадає мені з рук, я піднімаю його, мої вкриті заростом щоки червоніють, бо мені таки тяжко говорити про палець у заду, в мене щоразу виникає враження, ніби я вкладаю туди ногу, а не палець, якщо вибачиш мені цю недоречність, бо, по суті, те, що я чиню, — зло, а лібідо, наприклад, не має такого великого значення в нашій долі, й таке інше, але я знову беру перо, здуваю з нього пил і знову пишу, аж поки мене бере огида, я повинен піти в душ і обмитись, я почуваюся, мов слизняк, або так, немов падаю в купу лайна і маю його по самі вуха, мені хотілося б бути кимсь іншим, збирачем податків або продавцем металевого дріб’язку, я несамовито заздрю чистим романістам, марксистським теоретикам і поетам з вибірковою тематикою, ба навіть еротологам, яких схвалив істеблішмент, які мають самостійну позицію, як-от Міллер або Жене, тим, що вже дали свій поштовх і відчинили двері на вулицю, тож ніхто не загородить їм шлях, хоча вони заборонені в цілій купі країн, я почуваюся таким гаучо з пампи, таким волохатим креолом зі своїм мате о четвертій годині й літературою, повного брутальних слів і коханців, які, до речі, вкладаються в ліжко, завжди вище або нижче від остаточного утвердження іншого бачення людини, вже не кажучи про мої попередні слова, страх помилитися, і те, що революція насправді може відбутися без того уявлення, яке я маю про людину. Пхе, скривився рабинчик, ти розчарував мене, я починаю розуміти, що твою славетну картотеку написано з одним оком, спрямованим на карточки, а другим — на майбутніх читачів, і саме це, теперішні або майбутні свідки, судді нинішні або завтрашні, лякають тебе, скажи правду своєму дядечку. Хтозна, може, ти й маєш слушність, стишив голос той, ти знаєш, я прожив життя, не замислюючись ні над чим, крім того, що мені подобалося робити, і робив не тільки для себе, а й для якоїсь невизначеної іншості, без облич, без імен, без суджень, але кат його знає, може, з плином років я розм’як і раптом став боятися того, що скажуть, якщо скористатися усталеним штампом. Проти цього нічого не вдієш, хіба викинути картотеку у вікно, а заодно й викинутися самому, хіба, може, піти в кіно або картинну галерею, але ж, бачиш, я донині бабраюся з карточками, вони не задовольняють мене, в них повно боягузтва, сорому й нечистого сумління, але вони є і ти читав їх, і є інші, які ще формуються, тож мені ще вистачає духу, хоч і почуваюся погано і що п’ять хвилин мені тремтить перо і болить живіт. Добре чиниш, похвалив Лонштайн, простягаючи чашку мате, що скидалося на зелений напій розради, кінець кінцем навіть якщо ти «забув» імена і більше соромишся, ніж дівчина, яка вперше зайшла до гінеколога, я певен: ти маєш повне право працювати й далі, байдуже, помиляєшся ти чи ні, маєш слушність чи ні; хтозна, що відбувалося в голові в Маркса, коли він писав, ідеться про відповідальність, і я розумію її, гра важлива, я думаю, вона варта присвячених їй зусиль, повна перемога або програш самі по собі не мають значення, історія — це неймовірна кількість помахів рукою в усі боки, інколи рука хапається за руків’я, а інколи лишається з пальцями в повітрі, та коли додати це все, інколи ми маємо Французьку революцію або казарми Монкада.

Після цього діалогу вони були вкрай задоволені собою, неначе його міг зрозуміти кожен, уже не кажучи про те, що той, ти знаєш, потім цілісіньку ніч розставляв окремі імена там, де раніше видніли пробіли, і з’ясував, що це потребує не дуже великих зусиль.