Олексій Мустафін - Справжня історія Стародавнього часу, Олексій Мустафін

нові літературні жанри — оповідання та романи. Живописці, серед яких найбільшої слави набув Апеллес, та скульптори, серед яких найвідомішим був сікіонець Лісіпп, намагалися насамперед точно відтворити особисті риси зображуваних ними людей. Навіть коли скульптори зображували богів, особливу увагу вони приділяли деталям. Поширення набули багатофігурні композиції та велетенські статуї. Однією з них був славнозвісний Колос — 36-метрова фігура бога Геліоса, встановлена на острові Родос, яку вважали одним із семи «див світу».Зенон Кітіонський Бронзовий бюст (Колізей)

За елліністичної доби виникають нові філософські школи, найвизнач­нішими представниками яких були стоїки й епікурейці. Назва першої зі шкіл походить від стої, в тіні якої зазвичай збирав учнів засновник цього вчення — Зенон із фінікійського Кітіона. Стоїки переконували, що кожна людина за своєю природою є вільною особистістю, головне — зрозуміти, яке місце їй відведено у житті, чесно виконувати обов’язок, визначений долею, і спокійно сприймати будь-які випробування. Послідовники самосця Епікура стверджували, що головним у людському житті є прагнення щастя, досягти якого можна лише через самовдосконалення. Справді щаслива людина, на думку епікурейців, не має бути марнославною і цілком може вдовольнятися малим. Послідовники нових філософських вчень намагалися знайти однодумців серед усіх верств тодішнього суспільства, навіть серед рабів. Стоїками й епікурейцями ставали не лише греки, а й представники інших народів — від Іспанії до Боспору і Месопотамії.

Епікур. Мармуровий бюст (Національний музей у Римі)

Походи Александра розширили знання мешканців Серед­земномор’я про навколишній світ і спонукали їх до нових відкриттів. Сучасник великого завойовника, массалієць Піфей, відвідав береги Північного та Балтійського морів і залишив перші письмові описи полярного дня та полярного сяйва. Евдокс із міста Кізік першим із греків досяг Індії, перетнувши Червоне та Аравійське моря, і намагався проплисти навколо Африки.

4. Відновлення незалежності Юдеї. Набатейське царство. Ставлення підкорених народів до поширення грецької мови, культури і вірувань було неоднаковим. Хтось сприймав це як належне, сам охоче навчався мови і вчив своїх дітей, розраховуючи, що таким чином їм легше буде влаштуватися в житті. Інші вбачали у нових порядках загрозу для батьківських звичаїв, засіб визиску і поневолення.

Володарі з підозрою ставилися до будь-яких проявів невдоволення і нещадно придушували за будь-яке намагання чинити спротив. Один із сирійських царів, аби покарати не надто слухняних євреїв, захопив Єрусалим, привласнив храмову скарбницю і перетворив храм Ягве на святилище Зевса. Як відповідь — у Юдеї спалахнуло повстання, на чолі якого стали п’ятеро братів, яким співвітчизники дали прізвисько Маккавеї (з єврейської воно перекладається як «молоти»). Один за одним повстанці розбили кілька загонів царського війська і звільнили від сирійців Єрусалим.

Єрусалимський храм за елліністичної доби (сучасна реконструкція)

За легендою, коли переможці увійшли до храму Ягве, аби запалити священний вогонь, вони знайшли тільки глечик із освяченою олією. Її мало вистачити тільки на один день, але трапилося диво, і вогонь горів вісім днів — поки священики виробляли і освячували нову олію. У пам’ять про це диво було засноване свято хануки, яке й досі відзначають євреї у всьому світі.

Монета із зображенням менори (семисвічника) — юдейського символу свята хануки

Боротьба за незалежність тривала ще кількадесят років і врешті-решт завершилася перемогою. А один із нащадків Маккавеїв був оголошений ­царем Юдеї.

Майже одночасно з відновленням самостійності Юдеї на східному березі Йордану (територія сучасної Йорданії) постала ще одна незалежна держава. Населяли її араби, а царювали — володарі з династії Набатеїв. Столицею царства було неприступне місто Петра, розташоване на перетині головних караванних шляхів.

Храм у Петрі (сучасний вигляд)

Піддані набатейських царів, які в ці часи перейшли від кочового життя до осілості, навчилися навіть у пустелі накопичувати воду і вирощувати сади. Але головним джерелом статків володарів Петри була торгівля: ладаном, прянощами, дорогоцінними металами, які через пустелю везли до берегів Середземного моря з Африки, Південної Аравії, від Перської затоки та з Індії.

Галли — господарі Центральної Європи

1. Побут і суспільний устрій галльських племен. Якщо з південними сусідами елліністичні держави здебільшого торгували, то з північними — частіше воювали. Найнебезпечнішими з варварів вважали кельтів, або ж галлів. Прабатьківщина цих войовничих племен була розташована на північ від Альп — найвищих гір Центральної Європи, у верхів’ях Рейну і Дунаю. Природні умови тут були суворішими, аніж на берегах Середземного моря: літо коротшим, зима сніжною. Проте галли навчилися і в цих умовах вирощувати високі врожаї пшениці, жита й вівса. Їх вважали винахідниками жниварки і млина з двох кам’яних жорен. Вирощували галли також ріпу, буряк, цибулю, коноплі, льон. З льону і вовни виготовляли зручний одяг: чоловіки зазвичай носили сорочки і штани, жінки — сукні. Картату матерію і зараз іноді називають кельтською. Галли розводили корів, кіз, овець і свиней — свиню вони взагалі вважали символом добробуту, а галльську копчену шинку із задоволенням купували навіть сусіди.

Галльський будинок (реконструкція музею «Галльська садиба» в Дестелбергені)

Особливого розвитку в кельтів досягли ремесла, насамперед — ковальство. Місцеві ковалі навчилися загартовувати залізо вогнем і крижаною водою, завдяки чому галльські мечі були надзвичайно міцними, і виготовляти кольчуги з кількох видів металевих кілець. Галли любили прикраси: навіть прості люди носили шийні гривні, а вояки із задоволенням прикрашали свою зброю й обладунки.

На чолі кожного галльського племені стояв вождь, а знать становила його дружину. Війну галли вважали почесним заняттям, і сусіди знали їх як мужніх і хоробрих вояків. У бою вони, щоправда, покладалися не так на дисципліну чи військову хитрість, як на силу, швидкість і загрозливий вигляд: аби залякати ворога, кельтські вояки фарбували волосся і розмальовували тіло. Бранців найчастіше вбивали — як пожертву богам, а самі галли в полон зазвичай не здавалися, якщо не могли втекти — вкорочували собі віку.

2. Вірування галлів. Друїди. Сміливість і відчайдушність галлів сусіди пояснювали їхніми релігійними віруваннями. Галли й справді вірили, що людська душа безсмертна, а смерть — це лише перехід до потойбічного світу. Життя після смерті видавалося галлам навіть веселішим. Вони були впевнені, що в ньому людина може