Марія Люта - Настя і вовки. Пробуди в мені звіра, Марія Люта

Глава 12.1 У якій я ще старанніше намагаюсь не потрапити в неприємності

Іти на звану вечерю одною, в закритий клуб, вночі, в незнайомому місті, в чужій країні та ще й на анонімне запрошення - нерозумно, божевільно і небезпечно. Я це ясно усвідомлювала, і ще місяць тому я покрутила б пальцем біля скроні і пішла б спокійно спати.

 

Але це місяць тому. Зараз я шукала варіанти, як мені непомітно втекти з готелю.

 

Ось! Дерево біля вікна ванної кімнати росте досить близько і по ньому можливо спуститися. Важко, звісно, ​​але цілком реально. Та й другий поверх всього, не дуже високо.

 

На десяту годину я замовила таксі до сусіднього будинку. Тож залишалося тільки чекати.

 

Стрілка годинника повільно підповзала до наміченого часу. Я страшенно хвилювалася, мені хотілося нервово вимірювати кроками кімнату, але натомість я сиділа на своєму матрацику і вдавала, що вивчаю путівник, щоб не викликати підозр лисиці, а головне - Андрія.

 

Дев'ять сорок п'ять. Андрій вкотре прошмигнув у туалет - щось не залагодилося в нього з місцевою їжею. А Кет раптом вирішила піти на низ пошукати щось почитати. І я нарешті залишилася сама. Тут же схопилася на ноги, ніби всередині розпрямилася пружина, гарячково оглянула себе в дзеркалі... І до мене дійшло, що я випустила з уваги одне суто жіноче запитання: мені немає що одягнути! Я в кедах, рваних джинсах і простій футболці - у нічний клуб так ще можна було б сходити, а от на звану вечерю...

 

У двері тихо постукали. Довелося відчинити.

 

- Мем, вам посилка, - хлопець, що нещодавно вручив мені листа, простягнув невеликий пакунок.

 

Розуміючи, що питати, від кого він, було марно, мовчки  руками потягла за стрічку на пакуванні.

 

Сукня. Чорна. Вечірня. Проста, без зайвих прикрас та мішури, але дуже елегантна.

 

Туфлі. Чорні. З сріблястим тонким каблучком.

 

Клатч. Чорний. Оксамитовий. Зі срібною клямкою у вигляді маленького витонченого метелика - так, метелики, здається, тепер всюди!

 

Чорна коробочка, всередині – срібний гарнітур із прозорими гранованими камінчиками, якими точно – не скажу, не діаманти це ж, врешті решт!

 

Всі речі дуже якісні та дорогі, підібрані зі смаком. І я була впевнена навіть без примірки, що вони точно мого розміру.

 

Здавалося, ось тут я й мала запанікувати. Адже хтось знав про мій приїзд, про мій розмір одягу – але це ще дрібниці. Цей хтось навіть підгадав час, коли я залишилася сама і доставив мені вбрання якраз у той момент, коли я про це подумала! Хоча останнє все-таки точно збіг...

 

Більше того, мені раптом почало здаватися, що моя поява в Кіото аж ніяк не випадкова. Так, я сама взяла нам з Максом квитки і це було тільки моє рішення, але щось підштовхнуло мене вирушити саме в це місто! Не в Париж, не в Лондон чи Амстердам – ні, саме в Кіото. Відгуки знайомих, реклама в соцмережах, тематичні брошури біля метро - і я вже впевнена, що Японія - моя заповітна мрія. Хтось непомітно підштовхнув мене сюди, а тепер чекає на вечерю. Сподіваюсь, що не в якості основної страви...

 

Дивно, але усвідомлення того, що все давно сплановано невидимим ляльковиком - маніпулятором, принесло мені відчуття спокою й умиротворення. Не те, що я була в захваті від ролі сліпої ляльки, проте я вже знала, що мене хтось смикає за нитки, і нехай цей "хтось" все ще ховається, я відчувала, що в потрібний момент зможу перерізати нитки і зістрибнути з гачка. А поки нехай усі думають, що я смирна овечка.

 

Скориставшись косметикою Кет, я підвела очі та намалювала невеликі стрілки. Це було легко, адже руки вже не тремтіли. Туш для вій, олівець для брів, бордова помада – все, я готова!

 

Швидко запакувала згорток з подарованим одягом у рюкзак і крикнула: "Андрію, я у ванну, відпочину годинку!". Почувши невиразне "угу", увімкнула воду, почекала, поки набереться хоча б половина для правдоподібності, і тільки після цього відчинила вікно.

 

І тут я зрозуміла, що другий поверх - це таки високо, а пів метра до найближчої гілки - пристойна відстань. Може, я встигну до повернення Кет піти цивільно, через парадний вхід?

 

У кімнаті грюкнули двері – ні, не встигла. Тепер шлях точно один.

 

Давай же, Насте! Уяви, що ти – жінка-кішка! Ех, а класно було б!

 

І я стрибнула.

 

Все пройшло не так страшно, але долоні я обдерла сильно. Ех, Костоправ,  до чого ти докотилася! Я ж навіть на дискотеку чи побачення ніколи не тікала, а тут... Галі розповім - не повірить.

 

Машина вже була на місці. Я простягла водієві листок з адресою "Саду божественних джерел", що додавався до анонімного листа, і залізла на заднє сидіння. На мене чекав черговий кіношний трюк - перевдягання в таксі. Не так легко, як у фільмах, але і з цим завданням я впоралась. Про те, що водій, напевно, підглядав, намагалася не думати. Він чоловік бувалий, і не таке бачив.

 

Будинок за вказаною адресою нічим не відрізнявся від багатьох інших на тій же вулиці. Жодної вивіски мені виявити не вдалося. Я почала сумніватися в правильності місця, як біля дзвоника помітила невелику гравюру із зображенням фонтанчика та квітучої сакури. Ну що ж, я на місці. Глибоко вдихнувши, я натиснула на ручку дверей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно