Євген Вікторович Положій - Мері та її аеропорт

Трохи посиділи в альтанці, випили вина, Герман віддав Че техпаспорт та новий талон попереджень.

— Дякую за допомогу, Че.

— Немає за що. Телефон Петра в тебе є, звертайся до нього з будь-яким питанням безпосередньо, він буде не проти.

— Ну, а взагалі, як життя?

— Взагалі нормально. Одна проблема… — Че зробив паузу.

— Рисі?

Че засміявся.

— Пам’ятаєш?! Так, рисі. Точніше, одна — колишня дружина. За інше я не переймаюсь.

Тему Ірини вони взагалі не зачіпали.

Більше Герман і Че ніколи не бачились.

Петро, як і обіцяв, звозив його в «Чайний будинок» за цирком, де й справді чай заварювали краще, ціни були нижчі, а атмосфера менш помпезною, ніж в Пасажі. Зрештою, Петро погодився владнати всі дрібниці, навіть безкоштовно, «…тому, що такі речі для друзів я роблю безкоштовно». Згодом він навіть опустив щодо Германа оте своє «друже», яке того так дратувало. Зараз Петро на своєму Lexus чекав на протилежному боці вулиці.

Герман помахав йому рукою і повернувся до приміщення РАГСу, а Петро продовжив слухати своїх улюблених «ВВ». Він ніколи не бачив ні Мері, ні її чоловіка льотчика Валентина, ні Олю, і йому було байдуже до всіх них. Але, як і завжди, він переживав за результат своєї роботи.

Герман пошукав очима Олю. Наречені тупцювали на тому ж місці. Було помітно, що Валентин нервував, зате Оля, молодець, МХАТ по ній ридає, трималась як слід: спинка рівно, задок стирчить, на обличчі — посмішка. Вона щебетала майбутньому чоловіку якісь милі люб’язності і заспокійливо гладила руку.

Герман налагодив на обличчі посмішку і підійшов до наречених.

— Валік, познайомся, це мій старший брат Герман! — Вона випустила руку льотчика і підійшла до брата. Старший свідок дістав коробку з обручками.

— Герман? Нарешті! Дуже приємно познайомитись! Так незграбно все вийшло, пробач, ми вирішили одружитись лічені дні тому, навіть з батьками не познайомилися. Не встигли. — Валентин потиснув Герману руку. Він не відчував підступності моменту. — Багато про тебе чув від Олі. А де ж дружка? — Він був дуже люб’язний.

— Яка така дружка? — Герман наче здивувався.

Старший свідок нервово сказав:

— Дружка Олі, моя напарниця. Ми ж одружуватись прийшли, чи як? Оля сказала, що ти приведеш свою дівчину, її подругу.

— Невже? — Герман підняв брови. — А я стою і дивуюся, що моя сестра робить в РАГСі?! Виявляється, одружується! Оце новина!

— Германе, закінчуй базар, скоро розпис! — Тут Валентин дістав з кишені хустинку, витер руки і… уважно подивився на Германа.

— Так, — Герман посміхнувся, — моя фотографія стояла поруч із Наполеоном. На книжковій полиці, зліва. Я був у ковбойському капелюсі. Згадав? Квіти тримай. Це тобі від Мері. Ми пішли, адью.

— Куди? То дружки не буде? — запитав свідок.

— Олю, кохана, що це все означає? — Валентин виглядав збентеженим, але подія ще не проясніла в його голові належним чином.

— Нічого не означає. Я тебе обдурювала, точніше, це ми з Германом тебе обдурювали, це був наш план, сценарій… Це метафора!

— План? Який, до біса, може бути план? Я тебе кохаю, я хочу з тобою одружитись, я…

— Хлопці, не марнуйте часу. Хочете одружуватись, то одружуйтесь, обручки у вас є! — Оля показала підборіддям на чорну коробочку, яку продовжував вертіти в руках старший свідок. Голосно, як та фурія, розсміялася і крикнула на весь хол: — Розпишіть же хлопчаків, нарешті, а то вони стісняються!

Люди почали обертатись, поруч шмигали щасливі наречені і молодята, їхні родичі, заплакані мами, серйозні батьки, веселі друзі, спалахували та клацали фотоапарати, бухкало шампанське. Герман з Олею стрімко вилетіли з РАГСу, збігли сходами і вскочили у Петрів Lexus. «Ну, ви, блін, довго!» — «Нормально, поїхали! Інакше зараз нас боляче битимуть!»

На сходи слідом вибіг Валентин, він щось кричав і махав руками, але Петро ввалив «ВВ» на всю гучність, зробив «фа-фа» і стрімко виїхав на проспект, уміло обминаючи розцяцьковані авто з ляльками на капотах.

Герман подумав, що він не знає, гарна людина цей Валентин чи погана, до цього йому немає жодного діла. Просто він одружився з його Мері — от і все.

Оля, впавши на заднє сидіння, ридала і заламувала руки, але Герман її не чув, лише бачив у дзеркальце заднього виду, як у німому кіно.

«Юра! Юра! Юра!» — волав собі Скрипка на весь салон.

Перше, що він зробив, коли повернувся з Києва, — зайшов до своєї улюбленої крамниці. На жаль, дискримінаційну об’яву зняли, і собакам, які, однак, сиділи біля дверей, чекаючи на своїх господарів, читати було нічого. Таким чином, цей магазин автоматично переставав бути улюбленим. Симпатичної чорнявої продавщиці з видатними грудьми теж не було. Герман був трохи розчарований і цим фактом, бо він хотів запросити її в кіно на останній ряд, де відомо чим займаються, а потім до себе додому, де тільки цим і займаються. Симпатична продавщиця, певне, звільнилася, так і не дочекавшись ласки Германа. Їй же гірше.

Зате в магазині був МАЙОНЕЗ ЗОРЯНИЙ ДІЄТИЧНИЙ, банки стояли в три ряди під вивіскою «Товари місцевих виробників». Посміхаючись, з етикеток дивилися на покупців космонавти в скафандрах, які тримали в руках тюбики, з яких видавлювали, треба розуміти, саме майонез «Зоряний».

Герман придбав одну баночку й уважно роздивився, які зміни до його макета внесла рекламна агенція. Майже ніяких, крім того, що з’явився текст «космічний делікатес для будь-яких земних страв», який зірочками був написаний на ілюмінаторі, начебто у відкритому космосі. Ну, можна було б і щось інше вигадати, наприклад, «нове сузір’я родини майонезів». Герман посміхнувся, поклав придбану їжу в рюкзак і вийшов із крамниці.

Герман ішов своїм