Євген Вікторович Положій - Мері та її аеропорт

Ми часто зустрічались: ходили в кіно, театри, на концерти, у ресторани, але щойно діло йшло до інтиму, вона буквально вислизала з рук. Вона стала моїм другим повітрям — я нею дихав, але не міг доторкнутись або покласти в кишеню, вона начебто й належала мені, і начебто — ні. Вона відчайдушно цілувалася, гладила мене, навіть дозволяла мені торкатись до неї, але це було все, що відбувалося між нами. Так тривало майже півроку. А потім я їй сказав, що кохаю її, що хочу її до нестями. «Ти ще скажи, що жити без мене не можеш!» — «Зараз — не можу!» — «Коли зможеш, то скажеш!» Чесно кажучи, таких дивних, майже платонічних стосунків у мене не було з жінками давно. Я забув, або й не знав, як слід правильно поводитись, щоб зламати або обійти цю стіну. Але стіна виявилась Китайською. Минали місяці, а прогресу не було, я все більше й більше вгрузав у Олю. Часто мені приходила думка кинути її, не розмовляти, не спілкуватись, я намагався бути холодним і відстороненим. Та кого я хотів обдурити? Ми бачились чи не кожного тижня, якщо не в театрі, то в літаку.

Після чергового походу в театр, який мені вже набрид, як яєчня, я крикнув їй в обличчя: «Чого ти хочеш, скажи?» — «Я ж тобі вже сказала!» — «Але ж я одружений!» — «То розлучися!» Дивно, але ця проста думка до того моменту жодного разу не приходила мені в голову.

Це був, звісно, нелегкий вибір. Одна річ, коли ти розлучаєшся з жінкою, яку не кохаєш, інша річ, коли ти розлучаєшся з жінкою, яку кохаєш, але кохаєш більше як друга, товариша по життю, який ніколи тебе не підставить, і водночас ти несамовито, до нестями, до болю кохаєш і хочеш іншу жінку. Якби Ольга була менш упертою, якби Мері була хоча б трохи гіршою, якби в неї були якісь очевидні вади: поганий характер, блядська натура, вона не готувала їжу тощо, я б не вагався ані хвилини. Так ні ж! Вони наче змовились. Одна тупо не давала, інша була ідеальною дружиною! І що я мав робити? Якби вони були не такими, як були, не потрібно було б робити ніякого вибору, можна було б жити, як живуть усі люди.

Герман чекав на них у холі РАГСу. У руках він тримав букет білих троянд, рівно тринадцять штук. Нарешті вони ввійшли. Наречена, його сестра Оля, тримала Валентина під руку, звідси вони видавалися чудовою парою. Поруч із Валентином ішов його друг, теж льотчик. Вони зупинилися, друг пішов дізнаватись, на який час їм розраховувати в очікуванні — людей, які бажали одружитись, як не дивно, було багато. Валентин із Ольгою відійшли вбік, у глибину зали. На ньому був темний костюм, яскрава модна краватка, Оля була вдягнута у білий брючний костюм, єдина ознака нареченої — кокетливий білий бантик на голові. Взагалі, більш нікого, крім дружки і старшого брата, із боку Ольги не очікувалось. Але, ясна річ, вона нікого і не запрошувала на цю виставу, єдиним глядачем і водночас сценаристом і режисером якої був Герман. Ольга виконала головну роль блискуче, про що свідчила їх поява в цьому залі чудового квітневого четверга. Друг Валентина повернувся, щось сказав, вони подивилися на годинники, потім Валентин щось запитав у Ольги, та озирнулась навкруг. До розпису лишалося приблизно десять хвилин, плюс-мінус двадцять на різноманітні затримки на інших парах, отже, десь півгодини. Герман нишком пройшов через хол і вийшов на вулицю.

Він відчутно нервував. Сьогодні мало відбутись те, над чим Герман терпляче працював майже одинадцять місяців. Зрештою, все й так було вже відомо, але, за законами театрального жанру, фінал мусить бути яскравим.

Герман та його спогади

Він сидів у «денному» кафе і пив ананасовий сік «Jaffa». Якість напою, який він уживав тільки в разі крайньої необхідності, тобто в разі відсутності всіх інших і великої спраги, бажала кращого. У роті начебто побувала зграя котів. Він думав, що з кожним роком тут стає все гірше й гірше, а від такого сервісу просто сатанієш. У кімнаті не прибирають, кількість процедур скоротили, а ціна виросла майже вдвічі. Їжа в їдальні просто гидотна, а сьогоднішня вечеря нагадала йому баланду, що давали в СІЗО. Тобто красти тут стали майже втричі більше. Бідні акціонери! Плакали їхні грошенята! Герман зробив висновок, що директор санаторію повинен був уже давно стати ну дуже багатою людиною.

Кімната, у яку його поселили цього року, була теж лише трохи краща за камеру: стеля в розводах, емаль на підлозі потріскана, двері на балкон не зачиняються і риплять, до шафи просто страшно торкнутися. Радували хіба що сусіди за стіною.

Його приятель з відділу реалізації путівок сказав, що цього року санаторій виграв тендер держсоцстраху. Воно й видно, тепер зовсім немає потреби про щось піклуватись. Таке враження, що відпочиваючі постійно заважають персоналу робити якісь важливі та необхідні справи. Понаїхали тут, розумієш! Офіціантці, яка випадково опинилася поруч, він замовив «криваву Мері». Та, не поспішаючи, пішла до стійки, але повернулася з півдороги. «Ага, здогадалася, що забула спитати, з якою горілкою!» Але вийшло ще цікавіше. «А вам „криваву Мері“ з яким соком зробити?» — спитала вона. «Та дякую, мабуть, ні з яким!» Офіціантка зневажливо хмикнула. У темному небі проревів черговий літак.

Він згадав, як приїхав сюди першого разу, коли несподівано навіть для себе обрав місцем відпочинку, ні, не Гурзуф, Ялту, Барселону або ніжний Коктебель, де скрізь дискотеки, красиві дівчата, алкоголь та інші звабливі речі, — а саме цей простий пострадянський санаторій, де абсолютний спокій, ніякого алкоголю, жінки не кидаються на шию, а чекають курортного роману з залицяннями, квітами, шампанським, поцілунками, а потім уже з усім іншим; де відпочивають мозок і нерви, де є спортивний зал, басейн, процедури. Цілий тиждень він спілкувався тільки з покоївками, медсестрами і таксистами. «Доброго дня», «дякую», «будь ласка» — це, мабуть, усі словосполучення, які він вживав. І тут в санаторії з’ явився Че.

…Вони зустрілися на Прорізній, біля «Спліту».