Євген Вікторович Положій - Мері та її аеропорт

містом, яке весною, особливо в травні, виглядало не таким жалюгідним, як в інші пори року. Він роздивлявся місто. Роздивлявся дерева, травичку, дівчат, намагаючись не помічати нічого поганого, просто не звертати уваги, але вдавалося це йому кепсько.

Герман підійшов до під’їзду. На лавках нікого не було — спека, всі відпочивають. Піднявшись сходами — від довгої дороги знову нили нирки, нагадуючи про старі справи, — Герман почав діставати з рюкзака ключі і помітив, що біля його дверей на килимку лежить великий сірий кіт, один в один схожий на знаменитого, нині покійного кота Мері — Стракошу.

— Ану брись звідси, — Герман котів недолюблював.

Проте кіт нікуди не поспішав. Явно лінуючись, підвівся, вигнув спину, потягнувся, позіхнув на всі зуби, показав рожевого язика, уважно подивився на Германа. Якби він зараз щось сказав людським голосом або взявся за непотрібну справу, якою був відомий його котячий родич, Герман би не здивувався і легко б визнав за котом право бути Стракошею, Мурзиком, Ваською, тобто будь-яким на світі котом, лише б скоріше дістатися квартири — дорога з Києва чомусь видалась цього разу дуже важкою.

Заскрипіли двері напроти, Герман поспішив із ключами, але пані Польська в нічній сорочці вже з’явилася на світ божий.

— Добрий день, Герочко! — Вона була погано розчесана, чи то не розчесана зовсім, бліда, худа, але очі горіли яскравим вогнем молодості і революцій. — Ви знаєте, я не знайшла тоді вашого хом’ячка! Він живий?

Після виходу з СІЗО Герман жодного разу ще не зустрічався з пані Польською і не міг второпати, коли це пані Польська мала нагоду погратися з його хом’ячком? Якого, до того ж, ніколи не існувало, точніше, він існував тільки в уяві пані Польської, — тобто таки якось існував? Тому Герман відповів, мовляв, добре, дякую, лускає собі насіннячко, гризе собі яблучка, а взагалі, він віддав його родичам, бо збирається на курорт, треба відпочити.

— Ви знаєте, — Герману навіть здалося, що пані Польська трохи образилась, — ви могли б сміливо віддати його на час відпустки мені!

— Добре, якби ж я знав, що ви будете настільки люб’язні… Наступного разу, — він уже відчинив двері, — я обов’язково… до побачення! — І прослизнув до квартири, відгородивши себе від світу двома обертами замка. Саме тоді він вирішив зробити пані Польській приємне — в обмін на добрі спогади про карикатуру з шаблею і фалосами на могилі Фройда придбати їй хом’ячка.

Мері та її аеропорт

Мені подобається моя робота. Мені подобається кожного разу казати: «Доброго ранку, шановні пані та панове! Щиро вітаємо вас на борту літака…» Я казала це вже десятки разів, але мені здається, що кожного разу я вкладаю в ці слова інший зміст, хоча, начебто, який може бути різний зміст у цих простих формальних фразах?

Я не боюсь літати. Мені подобаються нові міста і нові країни, хоча мені й бракує часу роздивитися їх прискіпливо, так, наприклад, як колись ми роздивлялися з Германом Карнаський храм, однак я привчилася лишати собі якесь одне головне відчуття, а в кожній країні, у кожному місті — воно своє, особливе. Це відчуття ніяк не пов’язане з якимись конкретними фактами чи історичними подіями, моїми враженнями.

Це — просто відчуття, і остаточно воно формується, коли я приїжджаю додому, до Києва, у свою квартиру, приймаю ванну або п’ю каву. Саме тоді я все усвідомлюю. Точніше, поусвідомлюю. Але більше за нові відчуття я люблю повертатись, люблю запах рідного аеропорту, я відчуваю, що все, що знайшла нового, — це дрібниці, а головне — тут, у цьому домі. Я прошу Бога зберегти це моє відчуття, я прошу його не дати повторитись тим ідіотським історіям, які не так давно сталися в моєму житті. Все, що мені потрібно, а мені потрібно не так і багато, — маленьке жіноче щастя, маленький аеропорт і маленька дитина.

Валентин нарешті облишив свої вибачення. Він довго пояснював, як його провели, але це не змінює суті справи. На жаль, цей епізод — моє одруження і розлучення з Валентином — виявився таким самим ненадійним, таким самим епізодом, як і попередній. Я маю на увазі Германа. І ні від першого, ні від другого майже нічого не лишилося. На подив, я так само легко забула про все, як колись змінила прізвище. Це, певне, закладено десь на рівні генної програми в жінок — легко забувати невдалі епізоди. Тому Герман мені зараз здається якимось несправжнім, крихітним, він наче симпатичний негативний персонаж із якого-небудь мультфільму, що творить гидкі речі тому, що так задумав сценарист. Важко повірити, але це так. Для мене не існує пам’яті, я їх не пам’ятаю, лишаються лише відчуття. Закінчився чоловік — закінчилось одне, коротеньке чи не дуже, життя, і скоро почнеться нове. Мені здається, що проповідники теорії переселення душі мали на увазі щось подібне. Новий чоловік — нова душа в жінки. Можливо, хтось страждає, але це — не я. Я просто не пам’ятаю попередніх.

Насправді, нічого не змінилось. І якщо у мене і лишилися спогади, то хіба що про нашу одвічну суперечку на тему аеропортів. Це, звісно, метафора, і я, на відміну від Валентина, знаю, що це таке. А Герман бреше, він бреше, дивлячись прямо в очі, стверджуючи, що йому не потрібен аеропорт. Саме йому й потрібен! Він усім потрібен, а йому — у першу чергу. Інакше він так і буде все своє життя щось шукати, десь блукати, літати, винюхувати якісь ефемерні істини, тоді як істини ось, поруч, у простих речах.

Від Валентина мені залишилась хай невеличка, але квартира. І я навіть не знаю, який спогад мені більш імпонує. Звичайно, останній, це нормально. У спогадах про філософські дискусії можна, звичайно, жити, але ж вони не боронять від дощу.

Я знаю, що буду щасливою, бо щастя є. Його не може не бути.

Примітки