Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

на кілька рукавів. На випадок погоні — яхту важче буде розшукати. Однак, виходячи з того, як складалися події, нас поки що не викрили і всі свої неприємності німці, певне, віднесли на рахунок повітряних нальотів. Мине час і вони, звичайно, почнуть розбиратися, хто поклав їх патрульних, чому злетіли в повітря їхні бензосховища в той час, коли авіація бомбила наземний камуфляж на протилежному кінці острова. Та поки розкумекають, поки до них дійде, що тут не обійшлося без втручання диверсійної групи, ми будемо вже далеко. Ні, що не кажіть, а ми були задоволені своєю роботою і трохи навіть пишалися невловимістю і нашим башковитим лейтенантом. Та що там гріха таїти і про себе кожний, певне, думав — і сам я не в тім'я битий, коли-не розгубився в такій крутій ситуації.

Все це, звичайно, так, проте, коли минула хвиля підйому і нервового збудження, я особисто відчув непереборне бажання заснути, хай стоячи, прямо тут, у рубці, не дивлячись на то, що мусив викопувати відповідальну роль перекладача. Опустити пудові повіки і спати, спати. Адже друга доба без сну. Рудобородий Свен Фойна помітив мій стан і прочинив над головою люк. Свіжий вітер, що збивав на хвилях білі гребінці, увірвався до рубки і поступово відігнав сонливість. «Дивно, — подумав я, спостерігаючи за старим механіком, — був такий говіркий — і раптом замовк, слова з нього не витягнеш. Показує свій норвезький характер. Недарма про них говорять: коли б Адам і Єва були норвежцями, людство ніколи не навчилося б говорити».

Берег здіймався над нашими головами безформним нагромадженням голого граніту, а ми все вище й вище піднімались його крутим схилом. От де згодились вірьовки і все альпіністське спорядження. Ази альпінізму, одержані на скелях Нівського водоспаду, тут послужили нам. Вгорі, десь аж під хмарами, по грані скель і тундри вилась дорога, до якої ми дерлися ось уже скоро годину.

Не хотілося думати, що чекає нас на тій дорозі. Коли по ній пройшли німецькі дивізії, а це ми бачили недавно на власні очі, значить, дорога стратегічна і, звичайно ж, охороняється. А після нападу нашої авіації охороняється пильніше, ніж будь коли. Та що робити, іншого шляху у нас нема… Я глибше загнав у щілину костиль, зачепив на його кільце-карабін вірьовку, яка тримала тепер всю зв'язку тих, хто йшли за мною, і стомлено прихилився щокою до сухого обвітреного каменя. Ноги тремтіли, серце стукотіло гулко і часто, піт виїдав очі. Зараз я міг трохи перепочити — далі вгору піде лейтенант.

Я не боявся висоти, проте тут і в мене перехопило подих: висів, причепившись до скелі, а внизу, на глибині майже восьмисот метрів, холодним оловом виблискувала безодня. Вітер розводив на воді візерунки, мінливі, як сліди дихання на дамаській шаблі. Там, де фіорд танув у непроглядній імлі, дряпаючи довгими вусами плесо, поспішала додому яхта старого Свена Фойни. Поки ми піднімалися вгору, вона весь час була в нашому полі зору. Повзла і повзла, виповнюючи простір між берегами механічним буркотінням мотора. Дивний усе-таки дід нам трапився. Йоршистий, скалкуватий, уїдливий, а поводив себе так, ніби зрадів нам більше, аніж перелякався. Та, власне, чого вже боятися людині в його віці? Життя все позаду. Ох, та хто зна, де він, рубіж життя людського? За яким поворотом долі? Може статися, цьому дідові доведеться прожити і ті роки, що мені чи кому іншому з наших хлопців не відміряні. Як у тій пісні: «Гадалка гадала, всі карти кидала, життя до ста літ обіцяла. Та куля-злодійка нічого не знала, взяла — і все враз обірвала…»

«І чого це тобі, сержанте Петров, усяка дурниця до голови лізе?» — ніби запитували мене очі лейтенанта, який на той час уже виліз з-під скелі і наблизився до мене. Він лиш і поглянув на мене разок, а мені здалося — всі думки мої прочитав. Не зупиняючись, Бояров поліз вище. Тепер метрів за десять він будо, як я, відпочивати, страхуючи тих, хто йде за ним, а вище пробиватиме шлях Сашко Воскобойников. Він теж виліз до мене на козирок, пом'янув чорта, подивився вгору і видихнув: «Ех, жисть-жистяночка, хліба буханочка. З якого боку не відріж, усе меншає!…»

— Давай, Сашко, дуй догори, — сказав, порівнявшись з нами, Тюрин.

— Вперед, бійці, до повної і остаточної!

Над козирком з'явилась бліда, проте усміхнена фізіономія Грині. Він поглянув на нас, витер рукавом з лиця піт і підморгнув:

— Не дрейфіть, хлопці, я з вами.

Коли б хто знав, яких зусиль коштувала Грині ця посмішка і цей немудрящий жарт — висоти він боявся більше смерті.

… Дорога, коли ми на неї видряпались, виявилась безлюдною, жодної живої душі. Лейтенант наказав нам сховатися між камінням і відпочивати. Всі потомилися так, що навіть не мали сили говорити. Я тільки сів, прихилив голову на камінь, як уже провалився у тривожний миттєвий сон. Навіть не встигло нічого приснитися. Очі розплющились самі собою, і я побачив поруч себе Боярова. Він дрімав з відкритими очима. Далі, згорнувшись калачиком, хропів Сашко. Гриня перевзувався. І лише невтомний Тюрин стежив за дорогою. Я вперто заплющив очі, маючи намір заснути, але з того нічого не вийшло.

— Петров, ти чого очима кліпаєш? — спитав, посміхаючись, Кілару. Він був збуджений, щоки палали. Спати, він не міг. Йому хотілось з кимось поговорити.

— Я сплю, — сказав я, знову опускаючи повіки.

— У нас у Молдавії, — почав Грипи, не звертаючи уваги на мої слова, — розумієш, гір нема, одні горби.

— Ну то й що? — спитав я сердито.

Він глянув на мене і сумно промовив:

— Та нічого… спи.

— Тут з вами заснеш.

ІГриця повеселів. Очі засвітились впевненістю.

— Ти розумієш, я тепер не боюсь! — признався він, підсовуючись до мене ближче. Виявляється, мені було страшно тому, що ніколи раніше я не стояв так високо над прірвою. Перші сто метрів а був неначе дерев'яний, а потім розізлився і почав співати. Ти не смійся, я