Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Машина! сказав Тюрин. — Вантажна. Фургон. Напевне в солдатами.

Бояров виліз на високий камінь, вийняв бінокль.

Поки я, всупереч будь-якій логіці, знову намагався заснути, лейтенант вивчав дорогу. За якусь мить заховав бінокль за борт куфайки і про щось думав, поклавши голову на кулак.

— Слухай мою команду! — Голос його дзвенів. — Петров і Воскобойников, вперед по дорозі метрів на тридцять. Залягти і чекати мого сигналу. Решта займають вогневу позицію тут. Якщо фургон без солдатів — будемо браги.

— Візьмемо! — впевнено заявив Сашко, протираючи кулаками заспані очі. — Я чув, що навіть погано їхати краще, ніж добре йти. Більше того, лазити по цих скелях, хай вони будуть прокляті!

Пригинаючись, ми пробігли обочиною вперед і на вказаній лейтенантом відстані від основної групи залягли. Я — так, щоб бачити командира (в таких випадках ми завжди покладались на візуальний зв'язок), а Сашко, скориставшись з того, що з дороги машини ще не було видно, перебіг на другий бік і заліг там за лобастим каменем.

Фургон не примусив на себе чекати. Важко попихкуючи, він виповз з-за повороту і, неначе злющий тупорилий жук, розмальований сіро-жовтими плямами під піски Сахари, попер прямо на нас. Я стежив за Бояровим. Умовним сигналом до атаки завжди служила його шапка. Коли наступала та єдина мить, він знімав її з голови. В роботі вона заважала йому.

Ледве долаючи крутизну дороги, до нас наближався здоровенний фургон. Такі машини німці користували для транспортування піхоти. Однак зараз кузов був порожній. Бокові стінки тента підняті і приторочені ремінцями, що дозволяло бачити — піхоти нема. А коли так — будемо брати!

Шапка Бонрова майнула в руці і лягла на камінь, повітря розірвав тріск автоматів. Фургон зупинився, не доїхавши до нас із Сашком метрів п'ятнадцять. Клацнули, прочиняючись, дверцята. З них вужем прослизнув під машину шофер. За ним з кабіни викотилось ще двоє. Їх кулі безладно застукотіли об руде придорожнє каміння, зафурчали, завили, відскакуючи від них рикошетом. Уся наша увага зосередилась на тих, що відстрілювались з-під машини, і раптом, мов грім з ясного неба, ударив кулемет. Він бив з кузова по валунах, за якими ховалися наші. «Як же це вони прогледіли, олухи! Адже вони вище фургона. Їм в кузові все має бути видно!» 1 тут моє вухо вловило стогін. За валунами когось поранило. Стогін повторився і, приправлений крутим російським словом, переростаючи в крик, полоснув по нервах. Поки я думав над тим, як тут бути, Сашко вже мчав до машини. Мені нічого не лишилося — я кинувся за ним.

В ту мить, коли, припавши на коліно, Сашко вимітав з-під машини тих трьох, четвертий виглянув у віконечко над кабіною. Щось видуло брезент і крізь нього вирвався потік свинцю. Сашко закивав головою, ніби його били кулаками в груди. Встав, похитнувся назад-вперед, ступив крок до машини і впав на радіатор. «Сашко-о!» — закричав я від повної моєї безпорадності. Летів до нього і не міг зупинитися. З кузова через віконечко в тенті на мене дивилися безтямні від жаху очі і, прориваючи брезент, у мій бік поверталося дуло кулемета. Ще мить — і брезент лусне, а свинець зустріне мине, як тільки-но зустрів Сашка.

— А-а! Мать твою!.. — закричав я і натис на курок автомата.

Вітрове скло бризнуло на всі боки білими скалками, почулися часті удари об залізо і брезент. У віконечку на якусь долю секунди з'явився небритий писок і край каски, що сповзла на очі. Проте кулеметник мене вже не цікавив. Я бачив, як зсовується з бампера і падає на брук голова Сашка Воскобойникова, як вивалюється з його рук автомат, і, розуміючи, що він убитий, я біг до нього і кричав якісь не потрібні тепер слова. Я запізнився зі своїми пересторогами рівно на кілька фатальних секунд. Усе вже сталося, а я не хотів вірити — упав на дорогу поруч з Сашком і бив кулаками об запорошене каміння. Сльози заливали очі, адже я любив цього хлопця. Любив!..

— Ви живі?!

Це кричав Тюрин. Я підвівся і вийшов з-за машини. Лейтенант Бояров ніс пораненого Гриню. Дід Тюря тягнув на собі його рацію. Чорні очі молдаванина були сизими від муки. Обличчя біло. Губи витончились і посиніли. Він щось шепотів.

— Допоможи відкинути борт, — звернувся до мене Тюрин.

— Не треба, — тихо промовив Гриня. — Добийте… Прошу… Добийте…

Йому не відповіли. Я відкинув борт, у глибині, привалений ящиками, лежав «мій» кулеметник. Я скочив у кузов і хотів було викинути ту падаль геть, але лейтенант зупинив мене.

— Допоможи.

Я підхопив Гриню попід руки, втягнув у кузов і поклав уздовж борту. Він стогнав, скреготав зубами і все шепотів мені:

— Будь другом, Петром, умов їх. Га?.. У мене в медсанбаті Тоня. Тоня Вахрушева… Навіщо я їй такий, безногий.

Я мовчав.

— А де ж Сашок? — стріпонувся Тюрин. — Сашко! Воскобойников!

— Убили Сашка, — прошепотів я, сів на ящик і затулив обличчя руками, потім стяг з голови шапку і затулився нею, щоб не завити від болю, що навалився в ту мить на серце.

— Що будемо робити, лейтенанте? — почувся з кабіни голос Тюрина.

— Бери, покладемо в кузов. — Вони підняли тіло Воскобойникова і понесли його вздовж лівого борту.

— Треба забиратися звідси, лейтенанте. Дивись, ще фріц наскочить.

— Чорт, нескладно як усе вийшло…

— Всяке буває… Всяке…

— І як же я не помітив того гада в кузові, — говорив зболеним голосом Бояров.

— Як ти його помітиш, коли він, проклятущий, між ящиків та ще й під брезент заліз.

Вони підійшли до заднього борту і подали мені тіло Сашка. Я поклав його трохи далі і прикрив плащ-палаткою. Одразу якось не втямив, навіщо і