Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Не можна! Ні… Заборонено. Патруль! Будуть піф-паф…

— Повертай! — визвірився на старого Бояров.

Свен Фойна гордо підкинув голову і рвонув штурвал. Яхта пішла на берег. У тому місці, куди прицілився — її ніс, маячів невеличкий насипний мол і напівзруйнований причал, а далі голий піщаний берег. Вздовж нього простяглася та сама загорожа з колючого дроту.

— Дійсно, патруль, — сказав я, показуючи лейтенантові на двох охоронців, зодягнених у теплі шинелі з хутряними комірами. Тримаючи наперевіс карабіни, вони саме підходили до причалу і вже, певне, помітили яхту.

— Що будемо робити? — спитав мене механік.

Це був гордий чоловік і амбітний до того, що навіть у хвилини небезпеки він не прощав неповаги до власної персони. Я переклав лейтенантові його запитання. Той поглянув на мене, як на недоумкуватого, і сказав:

— Як що? Висаджувати в повітря бензосклади! Всі геть, до чортової матері! Воскобойников! Тюрин! Приготувати вибухівку!

Бояров спустився в салон до хлопців, смикнувши мене за лікоть. Нічого не розуміючи, я присів навпочіпки. Вгорі тремтіла чи то від хвилювання, а чи від образи руда борода Свена Фойни. Виразу його обличчя я не бачив, проте відчував, що збудження старого не від страху. Переконався в тому буквально за кілька секунд. Яхта причалила за молом. Борт її м'яко торкнувся дерев'яного бруса, ніс прошурхотів і застряв у гальці.

Берегом до яхти наближалися двоє патрульних.

— За яким чортом ти сюди приплівся, старий чурбан? Не бачиш, бомблять! — закричав ще здалеку солдат.

Старий Фойна відповів без тіні хвилювання, без страху, навіть роздратовано:

— Бачу, не сліпий! Ти хочеш, щоб мене в протоці на чистій воді накрили?

— Давай, одчалюй! Чуєш? Тут зона! — патрульні були вже зовсім близько, але старий не давав приводу до будь-якої підозри. Він прочинив у рубці бокове вікно і крикнув:

— Чую! Чую! Ось полетять… — Гуркіт розривів покрив його слова.

— Та що ти з ним панькаєшся! — закричав, підходячи до напарника, другий солдат. — Зараз я продірявлю його старе корито, от тоді він знатиме, як вештатись біля зони.

— Давай! Діряв! Тоді я вже точно звідси нікуди не зрушу! — старий до пояса висунувся у вікно.

— Та це старий Фойна, — примирливо сказав перший патрульний. — У нього напевно знайдеться пляшка… Є в тебе пляшка, старий?

— Найдемо! Зараз. Заждіть хвилину… — Фойна присів до мене і прошепотів. — Винити просять. Шнапс…

З борту яхти прозвучали два неголосних, ало точних постріли. Патрульні повалилися, неначе підкошені. Сашко, а за ним Тюрин зіскочили на причал і заходились стягати з німців шинелі. Перекрикуючи гуркіт вибухів, їх напучував лейтенант:

— Треба, щоб льотчики побачили, де у них бензин і зрозуміли, що садять у камуфляж!

— Зробимо в акураті, — заспокоїв його Тюрин.

— Факол потрібен, розумієте? Ну, хлопчики, удачі.

— Це у нас запросто! — Нервова посмішка скривила Сашкові губи.

Вони залишили на борту свої автомати, одягли німецькі шинелі. З карабінами наперевіс спокійно вийшли на мол і рушили вздовж огорожі в тому напрямку, звідки прийшли патрульні. За кілька хвилин їх постаті зникли за невисоким камінним пакгаузом. Нам залишалося чекати. Ці хвилини здалися годинами. Що передумалось — розповісти не просто. Краще вже самому піти і підірвати ті кляті бензосклади. Не знаю, як кому, а мені набагато лопне в таких обставинах діяти, аніж сидіти, склавши руки, і чекати. В душі під цього чекання накопичується таке дико напружений, її яким не став сили впоратись.

Добре, що Свен Фойна не затулив рота. Йому, виявляється, сподобалось, як вправно ми обійшлися з патрулем. Дід був на диво авантюрний за натурою. Висловивши захоплення нашою бойовою виучкою, він кинувся пригощати нас і встиг розповісти кілька історій про свої пригоди на морях-океанах. Ми слухали його, але до рому із запасів жандармського офіцера навіть не доторкнулися. Та все ж ми були вдячні старому. Своїм недоречним пригощанням і балакучістю він відволікав нас від думок про Сашка і Тюрина. Кожна мить могла принести звістку про їх загибель.

— Ми не завжди полювали на китів-полосатиків з гарпунною гарматою. — Дід сьорбнув із пляшки і, крякнувши, вів далі, так ніби ніякої небезпеки не було. — Років сорок тому в одному фіорді поблизу Бергена ми загнали стадо сейвалів і перекрили вихід сітями…

Страшної сили вибух потряс повітря, землю і воду. Спалахнуло, засліпило і якусь мить важко було зрозуміти, що сталося. Ми всі поглухли. Один Фойна посміхався. Він усе бачив і чув. Під час вибуху в нього, як у артилериста, був роззявлений рот. Я ж почав щось розуміти з того моменту, коли на причал вибігли Сашко і Тюрин. Ми втягли їх на борт, і лейтенант Бояров крикнув механіку в саме вухо:

— Одчалюй!

— Навіщо кричати, я не глухий.

— Заводь, любий чоловіче, заводь! — ледве продихнув Тюрин.

— Тікати треба! Воно зараз ще раз… На дистанційному лишили. Хай набіжать… Це вже ближче буде.

Свен завів мотор, і яхта відчалила.

— Тепер на південь давай, — сказав, протискуючись у рубку, Бояров, — нам тут більше нічого робити. Тепер дай боже ноги!

Другий вибух поклав яхту на бік і, неначе тріску, погнав геть від берега. Через борт зачерпнули води. Велетенський гриб виріс над містом, постояв на товстій вогненно-червоній нозі, похитав чорною шапкою, що розросталась на очах, і затулив собою небо між височенними берегами фіорда. Стало темно, і вже не чорна хмара диму тисла на нашу шкарлупку-яхту, а вся вага граніту з обох берегів. Вода зблискувала, вигравала вогнем, танцювали на хвилях язики полум'я і, здавалось, цей живий вогонь, що бився у борт, спопелить нас. Але наша посудина у вогні не горіла. Сміливо долала розбурхані вибухами хвилі, прокладаючи собі шлях до південних шхер фіорда. Там, на півдні, якщо вірити карті, фіорд розгалужувався