Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

Щоразу, навідуючи рідні місця на узбережжі, я заглядаю на той хутірець, чудовий пам’ятник перемоги, яку поки що тільки й може досягти Пер Голодранець. Одинадцятипалого Ларса вже немає живого, і сталося з ним ось що. Коли господар Гірського хутора побачив, що «Рай» обертається в квітучу садибу, він згадав, що протягом багатьох років за нього не сплачувано процентів. А що гроші годі було стягти, то він наклав руку на саму садибу. Як Ларса прийшли виселяти, він випередив їх і повісився.

Це єдина тінь, що падає на «Рай». Може, комусь і ввижається вішальник, але старий, сивий господар Гірського хутора, що перебрався сюди, лишивши на своїй землі сина, нічого не помічає. Він дбайливо все доглядає, гордо показує хутір кожному, хто тільки хоче, оповідаючи на додачу його історію. Але, захопившись, він починає трохи плутати, йому чимдалі дужче здається, що то він сам довів хутір до пуття.

У загальних рисах Ларсова доля схожа на долю його батька. В житті їм не повелося, і то з їхньої ж таки вини, як завше кажуть про злидарів. Багато ж бо хто вважає, що вони самі винні, як життя їхнє піде шкереберть. Насправді ж злидар ніколи не копає собі ями, завше за нього подбають обставини. І знову ж таки, поганих якостей злидаря ніхто ще до пуття не знає.

У моєму краю, на південному кутку невеликого прибережного містечка, давно колись стояла рибалчина хатина, що тепер уже завалилася. Вікнами хатина виходила на море і приліпилася на самому березі. її відділяла від води тільки вузенька стежка, протоптана рибалками, шо ходили зі своєю снастю на майданчик, де сушать рибу.

На ту пору, що про неї буде мова, старий рибалка з дружиною вже померли, і в хатині мешкала самотою їхня дочка Марта. Вона була одиначка, і невеличкий спадок рибалчин лишився їй; коли батьки померли, вона стала заробляти собі на прожиток ткацтвом. Першого дня кожного місяця вона навивала на верстат нову основу: раз на звичайне полотно, а раз на рядна. Містечковий люд замовляв собі стільки-то й стільки ліктів і відповідно постачав ниток.

Марта була висока, дужа дівчина, напрочуд лагідна й сором’язлива. Найкращі роки свого дівоцтва вона стратила на догляд вередливих, сварких батьків, — вони довго не розлучалися з життям, — а тепер сиділа коло невеличкого віконечка, зверненого до моря, і з ранку до вечора ткала. Ніхто не розумів, чого вона сидить сама й дивиться на море, а не перебереться до якоїсь рідні, де в неї були б посестри. Вона ж бо не така була вбога, могла дещо за себе платити, то всяке прийняло б її з великою радістю.

Однак Марта воліла бути сама, і принаймні її тішило те, що вона не гайнує часу. Коли літнього ранку рибалки, немов підносячись із-за обрію разом із сонцем, поверталися з полоном, вона звичайно стояла на порозі, часто ще в самій лише сорочці, й дивилась, яка заповідається година. А потім її верстат стукотів цілий день. «Уже полудень!» — завважували сусідки, коли припинявся стукіт. Або: «От і п’ята година. Марта — все одно що добрі дзигарі», — казали вони.

По ній можна було також розплановувати цілий свій тиждень. У суботу після обіду вона йшла на цвинтар підправляти могилки батьків, у неділю запиналася в хустку й вирушала до церкви. Більше вона ніким і нічим не цікавилась, а сиділа собі на своєму місці коло віконця. Верстат стояв так, що Марта, працюючи, могла бачити море й затоку, човни, що сновигали по ній, і кожен чужий корабель, що завертав на пристань.

Вона так зрослася з своїм місцем коло вікна, що людям ставало неспокійно на душі, коли часом її не видно було там. Старші сусіди пам’ятали, як її клали на вікно ще в пелюшках, немічним, заслиненим немовлям, що мружилося й кривилося від яскравого бляску морського простору. На тому самому підвіконні вона гралася цяцьками, як тільки навчилася лазити, і там само сиділа впродовж свого дитинства, виглядаючи батька, що вирушив у море, або чекаючи вістей зі світу. Море приносило страшні новини, з морем пов’язані були визначні події в житті людей. Прибували судна з небіжчиками, часом щастило на багатий улов, а часом заповідалося на голод, подеколи траплялося багатство, що без господаря пливло, куди його несли хвилі. Марта завше поглядала на безмежно широкий обрій і через те, мабуть, стала далекозора, бо не годна була дивитися на людей. Тільки мимохідь мляво й безвільно поглядала на них і відразу відвертала очі. Та коли вона дивилася на море, зіниці її збільшувалися, а в погляді відразу спалахувала цікавість.

Дехто, бувало, міркував собі, чи вона сповна розуму. Та, зрештою, однаково: вона ж бо сама на себе заробляла й не обтяжувала ані родичів, ані містечко.

Марта була вродлива й поважна дівчина, та й садибу успадкувала вільну від боргів, тому не один молодий рибалка охоче завертав на стежку повз її вікно. Ті, що доводилися дівчині якоюсь ріднею, приносили рибину, коли випадав добрий полов, а весною приходили й допомагали копати невеличкий город. Але дяки від неї ніхто не діждався.

З часом молодики поклали собі за мету доскочити в дівчини ласки; вона стала для них чимось недосяжним, задля чого кожен ладен був ризикнути головою. Та хоч як підсипалися вони до Марти, а не здатні були її прихилити. Ніхто не міг похвалитися, що запалив у її очах іскру зацікавлення; жоден з них не був навіть певен, що вона взагалі його завважила.

— Хто хоче її підхопити, то нехай більше тримається моря, — казали старі рибалки. — Марта ж бо далекозора. Це в неї від матері.

Цим вони натякали, що Мартина мати свого часу також знехтувала містечкових хлопців і знайшла собі нареченого на другому березі острова.

Та чи Марта вдалася в матір, чи в когось іншого, а