Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

А все ж коли, нам було десь років по двадцять два, я одного пізнього вечора наштовхнувся на Ларса в районі Бредгаде: він вовтузився з відмикачкою біля вітрини якоїсь крамниці.

— Хвалити бога, що це ти, а не хтось інший, — сказав він, — Що поробляєш?

— Учуся, — відповів я, вражений його спокоєм.

— Воно й видно, — мовив він, оглядаючи мій костюм. — А я, бачиш, розподіляю власність на практиці.

Він пішов зі мною, хоч я й не вельми бажав того.

— Слухай, — сказав він, коли ми сиділи в моїй кімнатці, — ти не дуже будеш проти, якщо я часом заглядатиму до тебе? Ти б мені розказав, що пишеться в книжках, і, може б, я тобі чимось став у пригоді. Я ж бо ніколи нічого не вчився.

Я не був у захваті від його пропозиції, але й не міг просто сказати, щоб він не приходив. Ларс навідувався таки частенько, і скоро я став тішитися з його відвідин і нудьгував, як він не з’являвся, — очевидно, через своє ремесло. Великої науки від мене він не дістав. Я поклав собі будь-що завернути Ларса з його сумнівної життєвої дороги, однак він і тепер був дужчий за мене, тож сталося навпаки: він впливав на мої думки про суспільний лад.

Він багато міркував про такі речі, і то цілком самостійно — до чого я ще не дійшов, — і вже через саме це переважав мене. Коли він поблажливо говорив про те пекло, що його спізнав удома, і знімав провину з своїх батьків, я ніби добачав у його словах якесь нове вчення. Тепер він розумів і їхню боротьбу, і їхню по разку — зумів же додуматися до такого! — і жартома казав, що як йому пощастить залагодити одне вигідне дільце, він вернеться додому й візьметься обробляти «Рай».

— Тоді старі знову стануть хліборобами і будуть мати власну садибу, — казав він. — Атож, якби їм тоді повелося, то я був би син хуторян, і все б склалося інакше.

З його тону знати було, що він часто вертається до тієї думки.

Він був добрий, щирий хлопець і зразу помічав чужу біду; часом мені важко було відмовлятися від його допомоги. Щоправда, гроші нічим не тхнуть, та й коли б вони вміли говорити, то одна десятикронова кредитка навряд чи розповіла б іншій що-небудь нове. Але я з багатьох причин волів сам собі давати раду і нічого в нього не брав, крім єдиного разу.

Я придбав собі на виплату один великий і дорогий, але вкрай необхідний довідник, а як не зміг вчасно сплатити внесок, книгар прийшов і відібрав його в мене.

— Слухай, це ж чорт батька зна що, — сказав увечері Ларс, дивлячись на мою порожню полицю. — Я, правда, не дуже розуміюся на науці, а все ж тямлю, що без книжок учитися не можна. А що ти норовистий хлопець, то краще я мовчатиму і робитиму, як сам знаю.

Другого дня він приволік мені довідника, та ще й той самий примірник. Я взяв книжку, бо вона мені була дуже потрібна до роботи, але й донині не знаю, чи Ларс її викупив, чи добув «легшим» способом.

Зрештою, його ремесло годі було назвати легким. У мене склалося враження, що йому ледь ставало грошей на сяке-таке життя, хоч він, мабуть, був дуже спритний, бо ніколи не мав поважних перепон у своїй роботі. Помагала йому найбільше його спокійна вдача, але трохи й приятелювання зі мною. Хоч морально він і переважав мене, проте Я немало вплинув на його зовнішній вигляд. Він став краще одягатися, стежив за своєю мовою і манерами. В його постаті й поведінці з’явилася шляхетна простота, що відвертала від нього всяку підозру. Я навіть переконав його завести собі візитні картки: посполитий розум його ніяк не міг дотямити, яку він матиме з того користь.

А втім, через них він і попався, саме тоді, як залагоджував те дільце, що мало забезпечити йому прийдешнє.

Якось уночі він уломився до вексельної фірми й поживився там кількома тисячами крон. Я прочитав про це другого дня в газетах: злодій лишив свою візитну картку з прізвищем Ларса Мулка. До вечора його й спіймали. Певне ж, Ларс не навмисне лишив свою картку на місці злочину, як жартома писали газети, а загубив її. Він попався на єдиному, що засвоїв від мене як звичай буржуазного прошарку, і це навело мене на певні роздуми.

Сам він ні на кого не мав жалю. Після майже дворічного перебування у виправній в’язниці він прийшов до мене дуже змінений. Ув’язнення позначилося на ньому, — я рідко бачив обличчя, на якому життя лишило б такі глибокі карби. Чуб йому теж геть висипався.

— Це від думок, — пожартував він.

— Що ж ти тепер гадаєш робити? Виїдеш кудись? — спитав я під час нашої розмови.

— Ні, вернуся додому. Там же я маю шмат землі, зарослої вересом, з яким старі не змогли впоратися. Я хочу довести її до ладу, — хоч якась буде з мене користь. Я навіть задля цього вчився садівництва у в’язниці.

Мабуть, поступово цей план став йому за мету життя. І Ларс досяг її без жадної допомоги, тільки власними руками, не огинаючись від роботи і вже не думаючи про мандри. Досяг за тих самих умов, за яких старі його зазнали краху. Так воно ведеться в житті, без цього не було б правдивої перемоги.

За п’ятнадцять років Ларс обробив до кінця свою землю, працював день і ніч, не покладаючи рук, витримав усе, всупереч різним теоріям про виродження, і перетворив хутірець на райський еад. Які муки й нестатки довелось йому витримати, Ларс ніколи не згадував. Він спізнав усе те, що й його батьки, з тією тільки різницею, що він таки переміг. Зрештою, старі померли, не дочекавшись його цілковитої перемога, і «Рай» став тепер лишень