Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

писанку, україночку Нюсю. Це, звісно, добре знає сам хазяїн — найбагатший гуляйпільській капіталіст. І щоб не було чогось гіршого між його сином та удовицею, Михайло Борисович взяв Нюсю у свої покої, де вона варить йому смачні українські борщі та й була під особистим і постійним наглядом хазяїна. Молода куховарка із своїми обов'язками справлялася відмінно, а щодо того, щоб не "зав'язала світ" молодому Кернеру, то вона цілком серйозно сказала Михайлу Борисовичу:

— У мене є коханець, і йому я ніколи не зраджу.

— Чи не могла б сказати, хто?.. Твою таємницю я берегтиму, як свою.

— Вірю вам, Михайле Борисовичу... Це — колишній ваш найкращий молодий токар.

— Невже Микита Макуха?

— Так, він.

— Він же значно молодший за тебе.

— Я не збираюсь за його заміж... А ви знаєте, що відчуває така жінка, як я, провівши ніч з парубком?

— Не знаю.

— Найвищу насолоду. Я назвала б її райською, тією, що пізнала Єва від Адама в Едемському саду... Отже, Михайле Борисовичу, можете сміливо розраховувати з робити тих людей, що стежать за мною.

— Ти й про це знаєш?

— А чому б ні?

— Гаразд, я зніму... Але ж твій Микита так рідко зараз буває в Гуляйполі. Батько говорить, що за все літо й осінь лише один раз приїхав — оце недавно — і знову подався на свій завод у губернію.

Нюся не здавалася й наполегливо захищала свого коханця:

— Він пообіцяв, що тепер буде в мене частіше... Та не так уже й далеко він працює — до Катеринослава рукою подати.

— Таке вирішення проблеми мене цілком задовольняє, — погодився заводчик і тут же порадив: — Давай, Нюсю, рішучу відсіч моєму синові. Бо в нього гарна дружина, діти... І взагалі — хороша сім'я.

— Свого Микиту я не проміняю ні на кого, — кинула наостанок жінка.

Прийшовши додому, Нюся забігла в кімнату до Галини Андріївни, щоб почесати язиком — розповісти про свою цікаву розмову з хазяїном. Дерко розхвалювала Микиту, а Галина, звісно, — Нестора. Удовиця показала квартиранці свої засмоктані, білі й здорові, як дзбанята, груди, мовляв, поглянь, що наробив той парубійко, наче вік не бачив живої голої жінки.

— Він же, як дитина, — хвалилася Нюся. — Йому дуже хочеться висмоктати у мене молоко й напитися його. А я потішаюся над ним... Кажу, як завагітнію й народжу маленького Макуху, тоді вже й тобі дістанеться трішки молока.

Галина, щоб не пасти останніх, а бути скрізь першою, мовчки скинула спідницю, рейтузи та й стала вся у своїй принадній величі перед дзеркалом.

— Ти чого? — не розуміючи витівки подруги, запитала Нюся.

— А щоб подивилася на мою сідницю, на її писки... Поглянь, які вони!

Нюся приглянулася.

— Ой, леле! Так уся твоя сідниця в синцях! Що, Нестор бив тебе ногами?

Галина радісно засміялася:

— Дурненька ти, Нюсю. Оце так Нестор мене любить — і цілує всю — всю...

— І навіть там? — жінка хитрувато блимнула на рудоволосе місце між ногами.

— А там найжагучіше! — з гордістю відповіла Кузьменко.

— Ой, Галиночко! Це ж, мабуть, і серце завмирає від солодощів.

— І завмирає, Нюсю... Зупиняється, а потім знову оживає та ще гучніше б'ється.

— Ти його кохаєш, Галинко?

— Він мені затуманив увесь світ.

— То чому не одружуєтеся? Чого не берете своє щастя обома руками?

Галина одягалася й розповідала:

— Все ніколи. Нестор щодня у боях. Він бачить мене, як ми взимку сонце. Може весною буде легше, тоді й поберемося.

Нюся Дерко — жінка з досвітом, мислить всеосяжно й глибоко. То ж з недовірою поставилася до останніх слів Галини:

— Ой, подруженько, він чогось крутить, тягне кота за хвоста. У тих амурах він, певно, заплутався, як риба в сітці. То в нього жінка в Пологах, то у Дібрівці якась Тіна. Я бачила цю останню — дібрівську. Вона тобі у підметки не годиться.

— А що робити? — вже у розпачі запитала Кузьменко. — Не битися ж з ними усіма.

— А чому б і ні? — сказала Нюся і, подумавши, додала: — Нам треба щось придумати... І придумаємо, Галинко, Їй-Богу, придумаємо таке, що все Гуляйполе ахне від здивування...

Після довгої розмови з господаркою будинку Галина пішла у штаб, аби там зустріти Нестора. Його у штабі не