Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

ЛЕНІН. Не скажи! А мої коштовності у Швейцарському банку! А золото комуністичної партії Радянського Союзу після його скандального розпаду у Біловезькій Пущі!

ДИЯВОЛ(глибоко замислившись). Ульянов, що ти хочеш за це?

ЛЕНІН. Щоб ти не розшифрував оце зараз агентуру, яка підбурювала цього полководця-вискочку проти Центральної Ради і петлюрівщини. Бо у протилежному випадку Грушевський доведе на Божому суді, що антиукраїнська діяльність Махна — то результат підступництва більшовиків. Домовилися?

ДИЯВОЛ. Закон тайги — ведмідь хазяїн.

ЛЕНІН. Та не роби навпаки, як це часто у вас, дияволів, буває.

ДИЯВОЛ. Ти клади свої долари на лапу (простягує свою волохату руку) і все буде о-кей.

ЛЕНІН. Слово честі!

ДИЯВОЛ. Твоє слово не варте й ламаного гроша.

ЛЕНІН. Вселяйся в душі комуністів-ленінців, і вони зроблять усе, чого ти від них зажадаєш. Таку вказівку я їм уже послав по інтернету (пауза). Отже, домовились?

Диявол замість відповіді простягнув Леніну для потиску руку, мовляв, згода!

Ленін і Диявол поручкалися.

Входить Грушевський.

ГРУШЕВСЬКИЙ(ще з порога). Панове, стосовно Махна історія, нарешті, має розставити крапки над "і". Цей історичний день, гадаю, настав. Досить вам крутити світом!

ЛЕНІН(нахилився вперед, серйозно і хитро примруживши очі). То й розставляйте, хто вам не дає? Ви зараз самостійні, незалежні від Росії, вам і карти в руки — тасуйте їх, як вам заманеться.

ДИЯВОЛ(наче його ця тема зовсім не стосується). Дійсно, робіть, що хочете. Хай вам Бог допомагає. А моя хата скраю.

ГРУШЕВСЬКИЙ(до Диявола). Не корч із себе невинного блазня. Сатана — покровитель комуністів-більшовиків, і він має у своєму архіві документи про житіє нечестивих. А Махна віднесли більшовики до цієї категорії.

ЛЕНІН. Виходить, пан Грушевський хоче переглянути далі якраз ці документи про свого земляка-виродка?

ГРУШЕВСЬКИЙ. У тому числі й про більшовицьку агентуру, яка часто втручалася в дії Махна. Для мене як його адвоката на Божому суді ці матеріали — неоціненно важливі. Бо тільки на підставі всіх достовірних фактів Господь винесе для Махна справедливий вирок.

ЛЕНІН(до Диявола). Мій Світоче, ти можеш задовольнити бажання пана Грушевського? (підморгує Дияволу, аби той уже погодився).

ДИЯВОЛ(після деяких мугикань — вагань). Що ж, коли ви обоє просите... (пауза). Я нічого від пана Грушевського як посланця Раю не приховую (Диявол свистить — кричить, подає у Всесвіт спеціальні звуки).

Затемнення. Нічого не видно. У "чорній дірі" сяйво. В ньому з'являється Диявол. Він увесь у червоному одязі. Розставляє руки, голосно гукає у простір: "Я зараз бажаю крові, людської крові! Як спраглий ковтка води, як голодний шматка хліба, як птах — крил могутніх, так я хочу впитися багряною кров'ю! Чим більше нещасть я роблю на Землі, тим веселіше й радісніше мені на душі (пауза). Ха-ха-ха!"

Диявол регоче і зникає в темряві.

Раптом — сонце! Земне сонце! Скрізь прапори, їх багато: чорні, білі, голубі, червоні... Переважно — червоні. На них уже відомі написи: "Французька революція!", "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!", "Анархія — мати порядку!" На одному з прапорів є зображення перехресних ножів, з яких стікає кров, на цьому прапорі написано: "Варфоломіївська ніч..." Лине музика — траурна. Вона поступово змінюється на бадьору. А ця переходить у пісню "Марсельєза", за нею звучить "Інтернаціонал", який переходить у мелодію революційних більшовицьких чи то переможних фашистських маршів...

Наче привид, на фоні заводів і фабрик з'являється Ленін в картузі. Права рука в кишені, а ліва — витягнута вперед. Він кричить диким пискляво-хрипуватим голосом до озброєних солдатів: "Вперед на буржуазію, попів, куркулів! Бийте їх! Вішайте! Паліте! Не шкодуйте для ворогів революції патронів!.."

Ця картина міняється іншою: в мовчазній задумці стоять люди над Братською могилою”, увінчаною великою червоною зіркою. Відкілясь, з небес, чується: "Вічна слава героям, що полягли в революції!.." Нараз — настає раптова тиша. Могильна тиша.

...Світанок на півдні України. Кінець грудня 1918 року. Одноповерховий охайно вибілений будинок у провінційному містечку Гуляйполі. Його господиня Ніна Захарівна Дерко, яку всі називають Нюся. Вона — молода вдовиця, її чоловік працював на заводі Михайла Кернера старшим майстром і кілька років тому загинув на робочому місці при аварії парового котла. У них дітей не було, отже Нюся тепер самітня у великому будинку. А тому вона з радістю прийняла до себе на квартиру вчительку місцевої гімназії Агафію Андріївну Кузьменко, котру гуляйпільці називали по-своєму — Галиною. Тридцятирічна господиня і двадцятидвохрічна квартирантка дуже швидко здружилися і стали одна одній, як рідні сестри. Між ними — жодних таємниць, жодних недомовок, жодних суперечок. І діляться між собою усім, що мають. Ось лише одягом не міняються, не діляться. Бо Галя — худенька, тендітна, з тонкою, як стеблина, талією і навдивовиж чималою сідницею, від якої усі гуляйпільські парубки мліють і ходять з запамороченими головами, наче наїлися дурману. А Нюся, навпаки, була вся пухкенька, біленька, рум'яна. Солодкою пампушечкою називає її старий хазяїн Михайло Кернер, а його син — головний інженер заводу — аж губами плямкає, коли побачить соковиту й гарну, мов