Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

було. Він, як завжди, десь у від'їзді. Сказали, що незабаром має бути. Галина зайшла до свого кабінету (у неї вже був при штабі свій куток), провітрила його, почала витирати вогкою ганчіркою стіл, стільці, шкіряний диван. На душі було чомусь легко і сонячно. Згадала позавчорашній день, як вона випроводжала Нестора в дорогу, хоч не в далеку, до Синельникова, а все-таки в небезпечну дорогу, й заспівала: Засвіт встали козаченьки В похід з полуночі. Заплакала Марусенька Свої карі очі...

Замовкла. Щось подумала і ще раз проспівала цей куплет пісні, замінивши у ньому слово "Марусенька" на Талинонька". А вже наступний куплет співала якраз з цим іменем:

Не плач, не плач, Галинонько, Не плач, не журися, Та й за свого миленького Богу помолися.

Рипнули двері, і ввійшов Задов.

— О-о, тут уже зранку козацькі пісні! — вигукнув він. — Написані вони для чоловіків, а співають баби.

— Льово, я тобі не баба!

Задов сторопів, та невдовзі зрозумів, що бовкнув зайвого, й попросив вибачення. Галині це сподобалося, і вона, аби раз та назавжди поставити нахабного Льову на своє місце, запитала:

— Ти знаєш, яка у мене зараз посада в повстанській армії?

Задов — невиправний, він у своїй ролі:

— Про що шепчеш, Галино Андріївно? Наказ про твоє призначення головою Реввійськради і членом Ревтрибуналу та ще й з необмеженими повноваженнями особисто я вивчив, як "Отче наш". Дозволь стерти з твоїх генеральних ніг пилячку.

Льова грав жартівника, і Галині також захотілося трохи пожартувати:

— Дозволяю, — сказала вона й простягла вперед ліву ногу. Задов нагнувся, доторкнувся рукою Галининої ноги, подмухав на неї. Кузьменко підставила свою праву ногу. Задов гладив її, а Галя радісно сміялася з Льовиної забави. Коли Задов підвівся, Галина сіла за стіл й попросила його присісти на хвилину.

— Добре, що зайшов, Льово. У мене до тебе невеличке прохання.

Я готовий виконати будь-яке твоє завдання.

Лише, щоб про це ніхто не знав, — зауважила вона.

— Навіть "батько"?

— Прийде час — і я сама йому розкажу.

Розвідник великим пальцем правої руки торкнувся своїх рівних білих зубів і сказав так усім знайому його примовку:

— І Альоша, ша!

Кузьменко ледь помітно усміхнулася, пригадавши в думці, що Лев Зіньковський, він же Задов, у компанії затягував свою улюблену пісню:

Алеша, ша, возьми полтона ниже. Перестань арапа заправлять!..

Він завжди співав лише ці два рядочки одеської чи маріупольської бульварної пісеньки. Як вона співається далі — ніхто з гуляйпільців не знав, не відав про це, мабуть, і сам Задов. За цю пісню Сашко Нетреба, а згодом і всі махновці прозвали Зіньковського "Альоша, ша", вкладаючи у це прізвисько кожний свій зміст.

Галина Кузьменко, наприклад, зараз подумала: "Цьому чоловікові можна довіряти, а отже, довірити свої таємниці” і сказала, посуворішавши:

— Я чула, що та пологівська шльондра Настя Васецька має від Нестора байстрюка.

— Твоїми медовими устами, Галино, глаголить істина. Вона була його законною дружиною, а тому й син — не байстрюк.

Кузьменко сердито зауважила:

— У нього було тих жінок, як у бродячої собаки бліх. То це не означає, щоб ходили по світу від Махна чередою байстрюки.

— О, тепер я, Галино, все затямив. Цього вилупка Васецької задушу власноручно за одну мить і "Альоша, ша!" Її також?..

— Ні, вона хай живе. Настя ніякого зла мені не спричинила... та й колись хорошою подругою була. А ось ту дібрівську телефоністку Тіну... О, я її ненавиджу! Чуєш, ненавиджу!..

Кузьменко