Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

говорив про красу цієї музики. Він відчинив двері до майстерні, але я не побачила жоднієї картини, в майстерні було порожньо і попри те неприбрано. Мені було байдуже, я ж прийшла побачити художника. Я тоді жила в невеликому номері в готелі «Де ла Пе» на бульварі Распай, запросила його прийти через день з друзями на чай, купила тістечка і квіти. Він не прийшов. Він не прийде, сказав хтось із запрошених. Це ж усім відомо, в Сутіна немає годинника. Він забуває про всі свої побачення. Споночіло, моя кімнатка була сіра від сигаретного диму. Аж тут нарешті прийшов усміхаючись Сутін. Взяв собі трохи чаю, решту горнятка долив молоком. Всі вже порозходилися, а він ще залишився. Він згадав, що того вечора на зимовому велодромі, Вель д’Ів, будуть змагання з реслінгу, ми знайшли таксі й поїхали туди. Сутін взяв для нас найкращі місця, відразу біля рингу. Він мав добрий настрій і жартував. Я не надто добре знала, що то таке реслінг. То дуже гарний вид спорту, пояснив Сутін, урочисто усміхаючись. Дозволяються удари ногами в обличчя і удари головою в живіт. Він засміявся своїм характерним тихим сміхом і приклав пучки середнього і великого пальця до кутиків вуст.

Ґард! Наша неділя мала назву. Ми часто ходили в Лувр. Я був переконаний, що добре бачити можна тільки на самоті, я вірив у це десятки років. А тепер кожний з нас мав по чотири ока, і я побачив усе новими очима. Ґард! Ступні архангела Рафаїла, який покидає Товита! Добрий самарянин! Як він оглядається на сходах на побитого розбійниками. Вірсавія з листом Давида! Вірсавія! Маленький церковний служка зі свяченою водою і кропилом на картині «Похорон в Орнані» Курбе! Ти пригадуєш маленького церковного служку? Пригадуєш його очі? А скат Шардена, не забудь того ската! Лувр — то була наша неділя. Неділя — то були Вірсавія, маленький церковний служка, скат.

Він раптово піднявся з місця, ще перед тим, як закінчився останній раунд бою, йому стало погано. Нестерпна печія в шлунку. Він хотів негайно піти додому і попросив мене відпровадити його. Раптом він став жалісним і довірливим, немов давно вже знав мене. Я Вам допоможу, я за Вами догляну, — сказала я йому. На віллі Сера я приготувала йому грілку і подала склянку літеплої мінеральної води Віші. Біль втих. Він прикурив сигарету і взявся балакати, розповідав про свою хворобу, яка мучила його вже кілька років. У молодості його шлунок знищили погане харчування і алкоголь. Час до часу він повторював страдницьким голосом: Ви ж мене не покинете, правда?

Ґард! У нас є вірування, що в тілі кожної людини є малюсінька кісточка, яку називають мигдалиною. І знаєш, де ця мигдальна кісточка розташована? Зовсім близько від першого шийного хребця атланта. Це в ній ховається людська душа, найсокровенніша суть людини. Ґард! Цю кісточку зруйнувати неможливо. Навіть якщо все тіло людини розірвати на шматки, спопелити і знищити — мигдальна кісточка залишиться неушкодженою. І в цьому іскра неповторності людини. Згідно з віруванням, людину після воскресіння буде створено з цієї кісточки наново. Я ніколи не вірив у воскресіння, я ще в наших сміловицьких пісках не міг у таке вірити. Ми можемо чекати цілу вічність, Месія забуде про нас. А от у цю кісточку вірю й сьогодні. Коли ти була в Ґюрсі, я говорив з твоєю мигдальною кісточкою, нашіптував їй всяке.

От тільки полегшення було недовгим, біль повертався, був ще боліснішим, ніж перед тим. Я приготувала ще одну грілку, він заснув. Пів ночі я дивилася на нього в сні. Він здавався мені гарним у тій своїй страшній худобі. Якоїсь миті заснула біля нього і я. На світанку я піднялася і хотіла піти собі, він перелякано закричав: Ґерда, Ви ж не йдете геть, правда? Схопив мене за руку: Ґерда, сьогодні вночі ти була моєю охоронницею, тримала мене у своїх долонях, тепер тебе триматиму я! Він не любив мого німецького імені, тому переіменував мене на Ґард, його нічну варту, його охоронницю. Я вже навіть почала забувати своє ім’я Ґерда.

Ґард! Я їду і їду до Парижа, як тоді, 1913 року. Тепер я їду не з Вільна, а з берегів Луари, неподалік від демаркаційної лінії. Сьогодні не було б сенсу переходити через неї, я надто довго зволікав. Я мушу на операцію. Їду до білого раю. Їду в край молока.

Він був таємничим, самотнім, недовірливим. Усе в ньому було дивним і чужим. Я жила з ним, не підозрюючи, що він за художник. Працюючи у себе в майстерні, він терпіти не міг, коли йому заважали. Він користувався незліченною кількістю пензлів і в гарячці компонуванння жбурляв їх одного за одним позад себе на підлогу. Всюди лежали розкидані тюбики фарб і пензлі, розтоптані й поламані. Часом він наносив фарбу руками, брав фарбу на пучки пальців, так вона і залишалася за нігтями, відмити її було неможливо. Закінчивши роботу, він повертав картину до стіни, щоб ніхто не міг її побачити. Він цілком серйозно вимагав від мене, щоб я не дивилася на його картини. Замикав їх у шафу. Він не бажав собі, щоб я їх бачила. А я і не вимагала. Мені вистачало, що я живу поруч. Ми були створені для того, щоб розуміти одне одного, я кохала його. От і все.

Ґард! Ніхто ніколи не бачив моїх картин. Вони такі ж невидимі, як і я. Я боявся подивитися на них удруге. Боявся, що почую з них голос, який накаже мені зруйнувати їх, розпороти полотно ножем, спалити все. Я ніколи не малював тебе, щоб не мусити тебе палити.