Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

Ті два роки перед війною ми з Сутіном жили кожним днем, насолоджувалися кожною годиною, радістю бути разом, скромна втіха загроженого щастя. Ми добровільно скасували наше минуле і не зазирали в майбутнє.

Ґард! Хіба хтось знає, що таке майбутнє. Воно — малина. Воно захолоне, ніхто нас там не любитиме так, як любимо себе зараз ми. Воно — пустеля. Полин, відсутність. Там — самі лиш чужі, хитають головами, не дивляться на нас. Ґард! У Мінську і Вільні мені хотілося якнайшвидше дістатися майбутнього, я був такий нетерплячий, мені було так спішно. Париж був у майбутньому, я хотів туди. Але майбутнє відволікає від того образу, який твориться всередині нас. Затримати час, ті роки у Вулику, ось чого б я тепер хотів понад усе. І грубе полотно норовисто піддавалося.

У готелі «де ла Пе» на бульварі Распай я познайомилася з парою австрійців. Вони, як і я, втекли від гітлерівського терору. Париж був для них транзитною зупинкою, вони чекали на еміграцію до Америки. Я звернулася до пані Тенненбаум, запитала її, чи не міг би її чоловік оглянути Сутіна. Лікар запропонував зробити рентген шлунка, Хаїм погодився, щоб зробили мені приємність. Сутіна мучить, сказав мені доктор Тенненбаум, дуже глибока виразка шлунка. Боюся, хвороба зайшла надто далеко, у стадію невиліковності. Його організм слабкий і зношений. Не думаю, що цьому чоловікові судилося прожити довше, ніж пять-шість років. Невже немає ніякої надії? — запитала я. Сподіваймося на чудо, такою була відповідь доктора Тенненбаума. Він приписав Сутінові бісмутовий порошок, папаверин, ларистин. Всі ми в той час сподівалися на чудо. Люди мали найгірші передчуття, війна ставала дедалі реальнішою загрозою, в радіо лунають ці гавкучі промови, а люди сподіваються на чудо, хіба то не неймовірно?

Нашою помилкою було розраховування на чудо. Біль — то помилка, яка в нас живе. Білий рай наповнений молоком, яке мене чекає. Я не хотів потонути у власній крові. Ґард! Хто ніколи не від'їжджає, той ніколи й не повертатиметься.

Сутін повикидав ліки, обізвав лікаря шарлатаном. Мадлен Кастен особисто знала видатного фахівця, професора Ґоссе. Його діагноз був ідентичний. Тепер Сутін вирішив одужати, правильно харчуватися, ковтати всі приписані йому ліки. Цілими роками він їв варену картоплю, несолені розварені макарони, перетерті овочеві супи, пив каву з молоком. Він сильно схуд, можна було бачити його ребра кольору малини. Тепер він повернув собі смак їжі, я купувала для нього шинку, варила м’ясо, пекла курей… Коли я ставила їжу на стіл, він жартував: Не торкайся до курки, то все — моє. Йому подобалося знову почати жити.

Портретовані постаті мали б наказати часові зупинитися. І тільки виразка з’являлася, як нерівномірний пульс, пропущений ритм підганяв її. Ґард! Ти ж не покинеш мене, коли мені треба буде до Парижа на операцію? Скільки разів я тебе останнім часом кликав! Мені здається, я їду в холодне майбутнє. Там є край молока, все біле, корови також білі. Я мушу пройти крізь біле, воно вилікує мене, Ґард!

З кожним місяцем йому ставало краще. Приятелі вітали його. Я сприймала це як власне щастя, то була моя заслуга. Коханці зі здивуванням розкошують пестощами. Часом він дивився на моє тіло чіпким поглядом. Ти гарна, сказав він мені якось зі сміхом, ти схожа на картину Модільяні! Я знаю, що смішна, коли таке розповідаю.

Ґард! Поговори зі мною, не говори з водіями, не говори з майбутнім, поговори зі мною. Поглянь на мене, я тут лежу перед тобою на металевих ношах. Ти знаєш, які кольори мої улюблені, кіновар, сріблястий, смарагдовий. Поговори зі мною!

У серпні 1939 року ми поїхали в Сіврі, село неподалік від Осера. Про нього захоплено розповідав литовський художник Айншильд, прегарний краєвид, цілковитий спокій, здаля від монпарнаської гарячки. Виринули дзвіниці Осера. Сіврі, єдина в селі крамниця колоніальних товарів, тютюн, молоко, ковбаса і нитки до шиття. У тій же крамниці можна було випити кави або чарку. Кімната в мадам Ґалан, проста і чиста, воду треба було помпувати на вулиці. Дорога до Іль-сюр-Серен, сонце і тополі. Сутін нераз їх малював. Підстрілених зайців, замурзаних селянських дітлахів. Щоб змусити їх трохи посидіти, я роздавала їм солодощі. То було наше останнє боязке літо, Сутін насторожено чатував на свіжі газети, намагався зрозуміти, що саме відбувається з тамтого боку кордону. Першого вересня 1939 року Польща, за два дні війну оголошує Франція. Перед цим ми були не більше як двома диваками з Монпарнасу, що проводили тут літо, а тепер нас раптово запідозрили в шпигунстві. В усякому разі ми були «ворожими іноземцями», а те, що нас самих переслідували, нікого не цікавило. Тижнем раніше Молотов і Ріббентроп підписали пакт про ненапад. А бургомістр, мсьє Себілот, роздуваючись від власної важливості, заборонив обом примітним іноземцям з тими їхніми підозрілими німецьким і слов’янським акцентом будь-куди їхати звідси «до отримання відповідних розпоряджень». Ми застрягли в Севрі. Літня ідилія перетворилася на кайдани. Врешті, після численних звернень, Сутін отримав дозвіл поїхати до Парижа на консультацію до лікаря. Він присягав мені, щоб трохи заспокоїти: Ти-моя-дружина. Довірся-мені. Я-тебе-ніколи-не-покину, не-втра-чай-сили-духу.

Я в розпачі намагався роздобути для тебе перепустку. Моя виразка перепустку отримала, а мій ангел мусив залишитися там в очікуванні.

Надійшла холодна осінь, я була зовсім сама. Все, що тут влітку сяяло, перетворилося в цьому селі на сто душ на смертельну нудьгу. За два місяці Сутін привіз мені дійсну перепустку, ми плакали від