Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

Ральф Дутлі написав біографію одного з найпотужніших художників-експресіоністів першої половини XX століття Хаїма Сутіна, ретельно опираючись на скупі спогади сучасників. Де документальних свідчень забракло, приходила на допомогу емпатія автора. Роман «Остання подорож Сутіна» — напрочуд поетична і зворушлива розповідь про невситимий творчий голод, золоту паризьку богему 1920-х років, дружбу з Модільяні і кохання до двох жінок, а також про найвищу ціну, яку доведеться заплатити за непереборне бажання малювати.

Для Катрін,

Шартр, 1989

Вони рвучко затріскують чорні стулки задніх дверей. Різке клацання, немов затвор гвинтівки, байдуже вслизання у щілину замка. Машина здригається, сполохані голуби панічно злітають над дахом лікарні, тікаючи в блакить неба. Здається, в чорноті хтось коротко реготнув. Мабуть, той старший, бо хлопець з обмотаною вовняним шарфом шиєю, застуджений посеред серпня, як цей окупований край, на таке не наважився б. Ні, певно художникові причулося. То не міг бути сміх. Адже бос одразу ж першого дня чітко пояснює новим працівникам, що в цій професії з мертвих не жартують, доречні тільки тиха стриманість і сумирний пієтет. Це потрібно тим, хто залишився, і сприяє доброму реноме фірми.

Тільки от усе не так цього розкішного серпневого дня. Покійницьким бусом, чорним «Сітроеном», моделі «корбіяр», їм потрібно відвезти живого мерця. Цією машиною транспортували до місця останнього спочинку вже багатьох старих і молодих мерців. Машина — то їхня велика тиха тварина, яку їм доручено пильнувати і доглядати. Після кожного перевезення машину треба почистити мокрою ганчіркою і витерти насухо клаптем замші. Бос особисто контролює, щодо цього він безкомпромісний. Годі навіть уявити собі брудний покійницький бус, бездоганна чистота є для фірми законом, навіть у воєнні часи. Ці водії ще ніколи не перевозили живих мерців.

То, кажуть, художник чи що, так мимохіть кинув лікар у коридорі. Вам треба відвезти його до Парижа на операцію, іншого варіанта нема, цього бажають ангели. Але ж як ошукати окупанта, обманути його броньоване велетенське око, що контролює кожний твій крок? Короткий металевий звук, немов то двері здушено, й вони болісно реготнули. Звук, схожий на брязкіт зброї. Запаморочливо пахнуть липи. Хіба біля клініки ростуть липи? А, може, то просто карболка застрягла у вим'ятій лікарняній сорочці художника, операційний запах.

Художник щось бурмоче, здається, він щораз до когось заговорює, на губах бринить благальне заклинання, проте обидва працівники похоронної фірми не розуміють його, надто тихо він говорить, а звучання його мови їм незнане.

Ви з братства… а обрядовий кітель маєте… Хевра Каддіша… до води вибивають яйце… новопреставленого слід обмити життям… якщо не пізно ще… він сам з’явиться… не забудь про яйце… дай його в воду… в воді яйце розквітне…

Обидва працівники похоронної служби переглядаються нерозуміюче й засувають його на металевих ношах усередину нутрощів катафалка. Надворі 6 серпня 1943 року. Літо. Війна. Окупована країна. Їм відомо, що може статися, якщо вони потраплять у чорні лапи окупантів. Обидва працівники похоронної фірми, товстенький старший і закашляний юнак, могли б бути замаскованими борцями руху Опору чи саботажниками, що перевозять своє знаряддя в покійницькій машині. Під’їхати до залізничного полотна, піднятися до колії, декілька вправних завчених рухів — і колія злітає в повітря.

Їм треба триматися здалеку від контрольно-пропускних пунктів на важливих транспортних вузлах. Коли вони вже