Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

можна зупиняти катафалка на сільській дорозі, думали вони собі, катафалк має доїхати до мети, смерть не любить відтермінувань. Люди далі вмирали, нічого в тому незвичайного не було. І в окупованій країні люди помирали, як помирали до окупації, хіба лиш частіше. Після замахів улітку 1941 року почастішали розстріли заручників. В’язнів оголошували заручниками, тоді настав час масових розстрілів, на площі страт вони з зав’язаними очима вигукували: Vive la France! Г’ю Моке був наймолодшим із розстріляних, йому було тільки сімнадцять, після замаху в Нанті 22 жовтня 1941 року.

У листах з Німеччини, які я отримувала від сестри Аліси, не містилося нічого обнадійливого. Аліса приїхала до Парижа, взявши зі собою декілька прикрас нашої мами, і ми змогли поступово їх продавати. Ми жили сьогоднішнім днем, але ми жили. То була щоденна боротьба. Але 1935 року нас охопила така сильна туга за батьками, що ми поїхали до Берліна, куди вони тоді переселилися. Мене вразила кількість прапорів зі свастикою на вулицях Берліна, старий батько був хворий і передбачав прихід зловіщого майбутнього. Він питав себе, чи не було б доречно пошукати притулку в Японії. Мій візит перервався раптово. На мене донесли, я отримала виклик в гестапо, де мені наказали негайно покинути німецьку територію. Я дуже перелякалася і сіла без жодного супроводу в паризький потяг. Після того я вже ніколи не побачила ані батьків, ані обох сестричок.

Ґард! Це ж я, Хаїм, поговори зі мною! З ким ти там говориш? Ти вже мене не чуєш? Я ж не помер. Ти ж щойно розмовляла зі мною. Коли ти пішла на зимовий велотрек, я був у розпачі, розумієш. Я написав тобі до концтабору Ґюрс листа, хотів вислати тобі грошей. Відповіді я не отримав, мабуть, вам не дозволяли писати листів. Я не хотів так просто втратити тебе, у віллі Сера я надягав твої сукні, щоб ти повернулася, нюхав твоє мило, знайшов твою волосину, всюди ходив за твоїм запахом, шукав тебе в шафі, намотав собі посеред літа на шию твою шаль. Часом я просто вимовляв твоє ім’я, кричав його в простір порожньої майстерні, і від цього ставало добре: просто крикнути твоє німецьке ім’я, яке мені ніколи не подобалося. Ґерда! Від цього мені легшало. Раптом твоє ім’я стало рідним мені, воно стало моїм нещасливим біженцем.

Я отримала поштою посилку від мами, в посилці був майже новий одяг. Того дня я була доволі елегантно одягнена. Я підійшла до столика, за яким сиділи росіяни і поляки, з ними ще був Карлос, костаріканець. Ми всі представилися. Я ще ніколи не чула імені Сутіна, його сусіди за столиком, широко усміхаючись, представили його як «великого художника». Він усміхнувся, і мені відразу ж усе в ньому сподобалося: його губи, іронічна посмішка, яка проглядалася в його погляді крізь сигаретний дим. Французькою він говорив зі слов’янським акцентом. Перед ним стояла кава-крем, помітно було, що в каві особливо багато молока.

Ґард, після того я ще раз пішов у монпарнаські кав’ярні, питався і в «Домі», і в «Ротонді», чи ніхто чогось не знає про Ґюрс, про умови життя табірних в’язнів, чи є в вас що їсти. Ніхто не знав нічого конкретного. Тільки те, що інтернували всіх німців як ворожих іноземців. Я повернувся в Сіврі, згадував наше літо, я тоді малював на вулиці дітей, тобто пробував їх малювати, але в мене нічого не виходило. Мого ангела-охоронця заковтнув велодром, він опинився в Піренеях, вісток я не мав ніяких.

І знову важке життя в Парижі. Я намагалася не впадати в розпач, проте і Народний фронт не приносив нам, юдейським німецьким утікачам, жодного полегшення. Хто хотів дізнатися новини, ішов на Монпарнас у кав’ярні, там завжди можна було когось зустріти, хто б міг порадити щось чи допомогти знайти роботу. Я прала людям речі, а ще мила посуд, а вечорами, повністю знесилена після дванадцяти годин роботи, плакала в ліжку.

Ґард! Я не відразу звернув на тебе увагу. В цьому центрі світу стільки перехожих. «Дом» — то був голуб'ятник, у ньому звучали всі мови, вони заходили в кав’ярню, випаровувалися звідти, тебе представляли тому чи тому, щоб наступної миті назавжди втратити себе з виду. Залітні голубки випадку.

Ми не обмінялися й десятком слів. Але в наступні дні я визирала його, знову зустріла Карлоса, сказала йому, що хотіла б ще раз побачити того художника, ну Ви знаєте, про кого я, і Карлос відпровадив мене на віллу Сера до Сутіна. Господи! Все було в тому помешканні таке брудне. Меблі запилючені й поплямлені, на підлозі валялися недокурки, взагалі ціла майстерня — то була суцільна попільничка. Чоловік, який жив тут, витав, як здавалося, у своїх мріях і нічого того не зауважував. Жив, як кіт, якого покинули господарі. Все там було понищене, злиденне, старе.

Ґард! Гендрік’є Рембрандта, яка заходить у річку, підбираючи сорочку й оголюючи стегна… Вона дивиться у воду. Модільяні не намалював нічого настільки прекрасного, Ґард! Картина була не в Луврі, а в Лондоні, я хотів поїхати туди, просто щоб побачити цю картину, цю жінку, що заходить у воду, я мав репродукцію, яку всюди носив за собою і прикріплював у нових місцях шпанеґлями. Не було такого дня, щоб я бодай погляд на ту картину не кинув. Ґард! Жінка, що заходить у річку!

Він вибачився, що не може запропонувати нам аперитиву. В мене хворий шлунок, — пояснив він. — Я не п’ю алкоголю. У нього стояв грамофон, і він хотів поставити нам платівку з музикою Баха,