Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

смерть ще треба буде почекати. А тепер він малює навіть живих тварин. А ще Шарло, якому він подарував палітру. Загублених дітей Сіврі та Шампіньї, маленькі метеорити, що впали з космосу.

Тож коли накочуються окупанти, його непоказним щастям стає невидимість під синім капелюхом. І те, що штамп, поставлений на його фотографію, трохи з'їхав. Тож нікому не видно зірки на лівому боці його грудей. Він не пішов у пастку зимового велодрому. Вони його шукають, а його нема. То було лиш непоказне щастя щезання. А ще — щастя фальшивих документів.

Залишилася виразка шлунка, біль затикав рот щастю, яке завжди з'являлося нізвідки. Він боявся, що стане іншим, що уже став іншим. Давня рана мусить залишатися незагоєною. Коли вона зарубцюється, його талант задихнеться. Бідність, голод і потворність — прекрасні можливості. Просто краса нецікава, від неї у нього випадає з рук пензель. Всі ці красуні Модільяні, та він їх бачити не може. Ще хіба їхні тіла слабко світять, немов паперові ліхтарики. Проте краса гасить світло.

Коли в його присутності говорять про справедливіший світ, він похмурніє. Цей художник любить несправедливість, у ній він бачить щось немов шанс. Справедливість видається йому жалюгідною богинею, наміром якої є зробити людину малою. Найменший шанс приваблює його незрівнянно більше. Все розподілено несправедливо, розумієте, все. Здоров’я, багатство, талант і славу. Надихати й окрилювати може тільки нерівність. Для нього цікавішим є будь-який матч реслінгу, аніж кращий світ. Стримана туга за чимось, гірке бажання, безнадійне поривання.

Він боїться, що може стати іншим. Він загортається в старе шмаття перших кривд, найгірших образ. Все прийшло звідти. Ти прийшов з рани. Твоя рана — твоє свідоцтво про народження, твій паспорт на все подальше життя. Бережи це, оберігай, не розкидайся цим бездумно. Притримуй рану вимащеним фарбою великим пальцем, не дай їй загоїтися. Не треба прикрашати шрами. Не треба нічого дезинфікувати. Притримувати тим самим пальцем, якого він собі колись вивихнув малюючи. Він розпізнає цей розпачливий палець і в картинах Рембрандта. Той теж часом малював пальцем.

А тоді стається те, чого він не передбачив.

На його чоло лягає долоня. Він здивований і думає спочатку, що то Марі-Берт, проте це не її долоня. Кожна долоня має свою мову, кожна має свою вагу, тільки їй властиву м’якість і силу, кожна лінія долоні має свою температуру. Здивований, він підіймає очі. І відразу впізнає її.

Ґард, що ти тут робиш, у цій машині?

Долоня пестить його чоло, спочатку він відчуває легкі прохолодні пучки пальців, тоді тепліші нижні фаланги пальців на розверненій долоні, вони легенько ведуть в один бік, потім в інший. Вона нахиляє до нього свої розтягнені усмішкою губи.

Облиш, коханий, нічого не питай, лежи спокійно. Тобі треба доїхати туди, де на тебе чекають, лікарів уже повідомили.

Але ж ти в Ґюрсі? Як тобі вдалося звільнитися? Як ти потрапила сюди? Хто тебе покликав, хто про все тобі розповів, хто тебе впустив врешті-решт?

Облиш запитання, то вже не має жодного значення. Я тут, а все решта — неважливо.

Відповіді йому вже майже не чути, він знову провалюється у ватяну оболонку, в якій тепер живе, разом зі своїми приглушеними болями.

Котрогось вечора він зустрів у «Домі» свого ангела-охоронця. Той прийшов без попередження. Був жовтень 1937 року. Вона представилася — тим своїм кошмарним німецьким акцентом: Ґерда Ґрот-Міхаеліс. І просто сіла поруч. Як сидить тепер у катафалку, що шукає найліпших шляхів до Парижа, а вона сидить собі й тихенько говорить щось у бік лобового скла. Але до кого вона говорить?

Мене звати Ґерда Міхаеліс. Я народилася в Маґдебурзі, де мій батько, єврей, торгував хутряними і шкіряними виробами. Тоді дуже просто було, потрапивши в студентське середовище, миттєво стати соціалісткою, то було майже так само, як стати сюрреалістом, те саме схвильоване відчуття. Однак ми помічали також, що, крім нас, у Маґдебурзі є й інша молодь. У Німеччині безробітних відбувалися марші коричневих сорочок. Після того, як вони прийшли до влади, відразу ж було прийнято расові закони. Крамницю мого батька націоналізували й передали в арійське користування, у родині наростав страх, я вже не почувалася в безпеці, тож вирішила покинути країну. Я мала подругу, Шарлотту, вона на той час уже втекла з Німеччини і жила в мирному нормандському селі у селян. Я поїхала до неї з невеликою валізочкою і майже без грошей. Час там просто зупинився, щоранку він нашіптує тобі: я — той самий, що й учора. Я пробула там три місяці й мене вимучило це життя з запахом сіна і молока, тож я вирішила поїхати до Парижа. Там точно мало знайтися якесь рішення для мене. Одного вечора я сіла в потяг, нічого нікому не сказавши. А вже наступного дня сиділа в одній з тих кав'ярень, де буває багато німців, яких доля погнала геть з їхньої країни.

Мадмуазель Ґард почала говорити в похоронному бусі, але він швидко зауважив, що говорить вона зовсім не до нього. Вона ж до нього заговорила, пестливо торкнулася його чола, так, тут він сумнівів не має, однак після цього вона заговорила в напрямку лобового скла. Кудись у майбутнє? Але воно глухе. До водіїв? Навряд. Вони уважно обмацували поглядом ландшафт, завжди напоготові звернути при появі військових машин у якусь з бічних доріг, заїхати за якусь стодолу, поки конвой не зникне з поля зору. Уникати, у жодному разі не допускати до того, що машину зупинять, їхати далі до мети. Не