Емі Чуа - Три сили. Як виховують в успішних спільнотах

та контролю імпульсів. Упродовж останніх десятиліть ХХ століття Америка втратила два із цих елементів, а отже, свої Три сили. Унаслідок цього утворилося суспільство миттєвої винагороди.

Інакше кажучи, щоб вилікуватися від хвороби миттєвої винагороди, Америці довелося б відновити свої Три сили, однак це потребувало б конфлікту між ними і деякими з найцінніших — або принаймні найчастіше згадуваних — американських заповідей: усі люди і групи рівні; просто будь собою, а не таким, якими тебе хоче бачити хтось інший; живи-тут-і-зараз. Щодня в Америці мільйони голосів повторюють ці мантри. Перша в гострій суперечності із відчуттям вищості Трьох сил, друга — із загроженістю, а третя — з контролем імпульсів.

Усі три заповіді містять глибоко приховане зернятко правди. Повністю відмовитися від них означало б відкинути американські ідеали рівності, індивідуалізму й пошуків щастя. Тож вихід — повернутися до Трьох сил, які не суперечать цим ідеалам. Якщо Америка прагнутиме оживити Три сили, вони мають бути вартими того. Для цього ми на завершення опишемо кожен елемент Трьох сил по черзі.

Передусім відчуття вищості. Це єдиний елемент Трьох сил, який Америка не втратила. Америка все ще вірить у свою винятковість. Американці й далі за звичкою публічно називають свою країну «найвеличнішою у світі» — від європейців (чи будь-кого іншого) ми майже ніколи не чуємо таких слів. Тоні Блер одного разу назвав Сполучене Королівство «найвеличнішою країною у світі», й англійська преса дошкульно висміяла його1011. Натомість коли Барак Обама сказав, що вірить у винятковість Америки, «так само, як, гадаю, англійці вірять у винятковість Великої Британії, а греки — у винятковість Греції»1012, його піддали критиці за недостатньо палке й автентичне висловлення винятковості.

Для держави відчуття вищості може бути величезним джерелом упевненості, єднання і готовності до жертв. Водночас це одні з найнебезпечніших сил у людській історії. Нацистська Німеччина мала велетенське відчуття вищості, так само як й імперіалістична Японія.

Єдина виправдана підстава для відчуття вищості — відповідність американським конституційним ідеалам рівності та відкритості. Сучасна Америка лишається найвідкритішою до талантів і мрій країною у світі. Це вищість, якої варто прагнути, — тобто вищість, яка залучає, а не ізолює, й яка обмежує імперіалізм, а не плекає його.

Цей різновид відчуття вищості недоступний етнічним або релігійним групам, які не можуть рівною мірою відкритися всім народам, усім бекґраундам і релігіям. Це означало би втрату власної ідентичності. Проте, на щастя, Америка не етнічна чи релігійна група. Це величезна і розмаїта держава. З цієї позиції США мають перевагу перед групами Трьох сил. Америка може і повинна відстоювати принципи рівності та залученості, недоступні етнічним і релігійним меншинам. Саме ця рівність і залученість і далі принаджуватимуть до берегів Америки групи Трьох сил із їхньою несамовитою економічною потугою.

Наступна —  загроженість. На рівні держави загроженість у багатьох аспектах деструктивна. Насамперед вона також може робити країни агресивними: переконаність, що «державна безпека» під загрозою легко стає виправданням для жорстокого наступу на громадські свободи чи необґрунтоване розв’язання війни. Ба більше, хоч би що спричинило загроженість країни — напади, від яких вона потерпала, економічні загрози — ці чинники стягнуть потім власну, іноді жахливу ціну. Втім, за Трьома силами (на противагу підвищенню самооцінки), проблеми і критичний погляд на себе можуть приносити користь.

Упродовж своєї історії Америка здебільшого була вискочкою і невдахою. Лише наприкінці Холодної війни вона постала як беззаперечний світовий лідер. Одна з причин стрімкого розвитку Китаю — його загроженість. (За словами дослідників Китаю Орвілла Шелла та Джона Делурі, глибоке «приниження» і відчуття, що Захід вирвався вперед і «витирає ноги», стали «болючими батогами, які змушували китайців приносити жертви», щоб їхня країна відновила колишню могутність)1013. У Китаї стільки Трьох сил, що хоч греблю гати: роздуте відчуття вищості, конфуціанська традиція контролю імпульсів і понад усе — рішуче прагнення знову утвердитися у світі. У 1980-х та 1990-х роках американцям бракувало загроженості.

Отже, жахіття 11 вересня 2001 року, війни без перемог після нього, підйом Китаю і навіть фінансова криза — усе це парадоксальним чином мало один корисний наслідок: повернення загроженості Трьох сил. Однак потрібна американцям загроженість це не страх чи войовничість. Загроженість Трьох сил — це спрага самоствердження, поєднання вищості з відчуттям, що ми — принаймні поки що — недосконалі. В історії Сполучені Штати сягали найвищих вершин, коли американці відчували поклик утвердити характер, етику і волю до перемог своєї країни у скорботних випробуваннях. Так американці вчинили після Перл-Харбору, коли США не лише зазнали нападу на власній території, а й саме оговтувалися від найтяжчої економічної кризи в своїй історії. На краще чи на гірше, нині Америка знову має таку можливість.

І нарешті, контроль імпульсів. У перспективі контроль імпульсів може бути найактуальнішим елементом Трьох сил, адже він відкриває шлях Трьох сил перед кожним, без огляду на походження. Три сили не лише «для своїх». Це не ексклюзивна власність груп, наділених Трьома силами. Навпаки — шлях відкритий для кожного. Щоб долучитися — а це дуже нелегко —  потрібна витривалість: перетворення здатності важко працювати і долати труднощі на джерело особистої вищості.

За цього типу вищості не йдеться про гру з нульовою сумою. Він не ексклюзивний для однієї етнічної чи релігійної групи. Він узагалі не пов’язаний із груповою приналежністю. Це гордість, яку людина відчуває за власну силу волі та власні досягнення. Такої вищості, так само як відчуття вищості країни, пов’язаного з рівністю, варто прагнути.

Суддя Верховного суду США Соня Сотомаєр, яка народилася у південному Бронксі в родині бідних пуерториканців, зростала не в групі Трьох сил й аж ніяк не у дисциплінованих батьків з великими сподіваннями. Батько був алкоголіком, а «мама вирішувала для себе цю проблему, менше буваючи вдома», — згадує Сотомаєр у своїй надзвичайній автобіографії «Мій любий світ»1014. Однак Сотомаєр, яка приблизно з восьмирічного віку робила собі болючі ін’єкції інсуліну проти діабету першого типу 1015, пише, що попри «нестабільне дитинство» вона мала «дар упертої витривалості» і віру в те, що може подолати будь-які перешкоди, які підготувало для неї життя1016. Вона не завжди добре навчалася у школі, але у п’ятому класі «зробила дещо незвичне для дитини. […] Я вирішила підійти до найрозумнішої дівчинки у класі і запитати, як навчатися добре»1017. Учителі незабаром пересадили її до ряду, «відведеного для найкращих учнів», а за кілька років вона подала документи у Принстон, — попри пораду консультанта з профорієнтації, який рекомендував «католицькі університети».

Мета цього прикладу не в тому, щоб сказати: «Дивіться, в Америці легко вирватися зі злиднів — Сотомаєр змогла». Історія Сотомаєр навпаки показує, якою неймовірною мусить бути людина, щоб подолати