Емі Чуа - Три сили. Як виховують в успішних спільнотах

країни, рівень особистих заощаджень американців988 знизився з 12,5% на початку 1980-х років до 2,5% у 2009 році (порівняно з даними про 38% у Китаї). Зниження відбувалося стабільно і не може вважатися лише наслідком фінансового краху 2008 року. З 1970-х років у Сполучених Штатах кількість людей із зайвою вагою зросла більш ніж удвічі. Нині третина дорослих американців мають зайву вагу989. Азартні ігри, легальні й нелегальні, також стрімко розвивалися990: між 1962 і 2000 роками ця ніша зросла на 6000%. Вживання наркотиків, яке у 1960-х роках ще вважали маргінальним, зараз мало не мейнстрим. За нещодавніми дослідженнями Колумбійського університету, майже кожен п’ятий сучасний школяр991 вживає алкоголь, наркотики або тютюн упродовж шкільного дня, і приблизно половина школярів вживають речовини, що спричинюють звикання992.

Усі ці проблеми — приклади задоволення теперішніх потреб коштом майбутнього. Ця тенденція в жодному разі не обмежується бідними верствами населення. Понад половина учнів американських приватних шкіл993 стверджує, що вживання наркотиків там «квітне буйним цвітом». У Каліфорнії дослідження констатувало994 вживання наркотиків і алкоголю серед «молоді із достатком вище середнього»: в підлітків із родин із річним доходом домогосподарства понад 120000 доларів995 «вищий рівень наркотичної залежності, ніж убудь-якої іншої соціоекономічної групи сучасної американської молоді». Попри поширені твердження, в Америці всі групи, незалежно від доходів, загалом однаковою мірою потерпають від проблеми зайвої ваги996.

Ба більше, турбота про самооцінку дітей набагато поширеніша серед заможніших американців. Як сказав директор приватної школи у Кремнієвій долині для підготовки до вступу в університет, «неповага до дисципліни — справжня пошесть серед заможних батьків»997. Фахівці з психології розвитку спостерігають вибух нарцисизму серед американських дітей, особливо заможних998. Так звані міленіали зі своїм відчуттям обраності, сподіваннями «завтра стати генеральними директорами» і своєю вірою, що «не ми мусимо припасовувати своє життя до робочого місця, а робоче місце має підлаштовуватися під нас»999 переважно походять не з малозабезпечених прошарків чи етнічних меншин. Це діти заможних білих бебі-бумерів1000.

Коли ці діти виростають і починають працювати, роботодавці не в захваті від їхнього світогляду. «Міленіали не завжди хочуть працювати, — сказав консультант Ерік Честер в інтерв’ю Forbes.com, — а якщо й хочуть, то їхні умови не завжди узгоджуються з вимогами роботодавців. Надто часто трапляється, що молода працівниця запізнюється на десять хвилин і приходить у капцях, піжамних штанах і футболці зі слоганом “Моя внутрішня дитина — байстрюк”. Вона метушиться, вдаючи, ніби працює, доки все навколо не втихомириться достатньою мірою, аби вона могла написати повідомлення друзям чи зайти у Facebook зі свого смартфона»1001.

А найгірше те, що попит на миттєву винагороду дістався наших політичних і економічних інституцій.

* * *

Усі демократії ризикують, що політики надаватимуть перевагу короткотерміновим здобуткам, а не національним інтересам у тривалій перспективі. Якщо політики прагнуть переобиратися, вони мають задовольняти своїх виборців тут і зараз, а про майбутнє нехай дбає хтось інший. З такого погляду питання не в тому, як державний борг зріс до такої неймовірної суми, а чому це сталося лише тепер. Частина відповіді — у культурному середовищі і в тому, чи заохочує культура норми стриманості, відповідальності, дисципліни й інвестування. В американській культурі 1980-х і 1990-х років ці норми не заохочували. Не варто недооцінювати небезпеки такого повороту. Для політиків навіть війна може правити за форму миттєвої винагороди. Скорботну розплату часто доводиться віддавати ще довго після того, як ініціатори пішли з посади.

Хибне відчуття безпеки, відсутність контролю імпульсів і миттєва винагорода — у цих силах підсумовано глибинні причини фінансового краху 2008 року. Замість жити в межах свого бюджету, американці середнього класу, зваблені низькими початковими відсотками і легкими умовами отримання кредитів1002, купували будинки за 500.000 доларів за гроші, яких не мали, з кредитів, яких не могли виплатити1003. Замість традиційних поміркованих процедур кредитування банки видавали позики мало не кожному, збираючи швидкі виплати і передаючи ризик іншим1004. Замість виконувати стримувальну функцію, установи з оцінки кредитоспроможності отримували солідні прибутки, надаючи ризикованим цінним паперам з іпотековим покриттям найвищий рівень надійності ААА1005. Замість довготермінових надійних інвестицій для клієнтів, Lehman Brothers, Bear Stearns та інші інвестиційні банки загрібали мільярди, об’єднуючи ці субстандартні облігації у надзвичайно складні інструменти, щоб приховати справжній рівень ризику, і не брали на себе жодних довготермінових затрат. Один фінансист потім описав ці деривативи: «Вони могли вибухнути наступного дня, а вас це анітрохи не зачепило би»1006.

Тож крах 2008 року був скороченням Трьох сил. Усередині була бульбашка — бульбашка нерухомості — і, як зазначили економісти Роберт Шиллер і Нуріел Рубіні, — кожен такий «бум і крах» живиться пошестю «надмірно оптимістичної» впевненості, що бум «триватиме вічно», а ризики катастрофи ніколи не стануть реальністю1007. Інакше кажучи, людей мотивувало відчуття не загроженості, а безпеки. І замість опиратися спокусі заради здобутків у тривалій перспективі, люди відкидали усі обмеження в гонитві за швидкими грошима. Тих, хто — як-от Шиллер та Рубіні — радили контролювати імпульси впродовж років перед кризою, сприймали як Кассандру 1008.

Багато хто дивується, чому американці так безтямно наразилися на бульбашку кредитування і заощаджень наприкінці 1980-х року, доткомівську бульбашку в 1990-х роках, а потім, після двох попередніх, — найбільшу з них у 2000-х роках. Причина в тому, що Америка втратила свої Три сили, і ця втрата спричинила хворобу всієї системи. На всіх рівнях економіки, від позичальників до банкірів і мільярдерів із хедж-фондів, ніде люди не відчували достатньої загроженості та навіть близько не проявляли достатнього самоконтролю. Так Америка провалила маршмеллоу-тестування — і розплатилася за це.

* * *

Що це нам дає?

Сорок років тому Деніел Белл стверджував, що з метою максимізувати витрати споживачів розвинений капіталізм навмисно і безжально перетворює американців на гедоністів, які не бажають далі виконувати роботу, потрібну для виживання капіталізму1009. Минуло тридцять років — і Самуел Гантінґтон почав стверджувати, що «нова хвиля іммігрантів» розмиває ядро культури БАСПів і підважує традиційні американські чесноти1010. Обидва намагалися пояснити, чому Америка втрачає свою здатність до відтермінованої винагороди — і обидва помилялися.

Проблема Америки не в капіталізмі. Белл не взяв до уваги тривалу здатність Америки породжувати одночасно працьовитих заробітчан і марнотратних споживачів, як заповідає американська мрія. Проблема Америки також не в іммігрантах. Не вони роз’їдають американські Три сили — навпаки, іммігранти привозять Три сили до Америки. Правда в тому, що немає зовнішніх сил чи груп, які можна було би звинуватити у стрімкому поширенні миттєвої винагороди всередині американського суспільства. Це внутрішня хиба. Суспільство, кероване обіцянкою відтермінованої винагороди, стає таким унаслідок рідкісного поєднання трьох культурних рис: відчуття вищості, загроженості