Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

class="book">— Не розумію… не розумію, — ледь не шепотіла пані Кент. — Моя любов не така. Може, через це вона завжди змушувала мене почуватися такою нещасною. Ні, більше я не відчуваю до тебе ненависті. Але ж як ненавиділа раніше! Я знала, що ти для Тедді була ближчою за мене. Ви з ним мене обговорювали? Засуджували?

— Ні, ніколи.

— А я гадала, засуджували. Люди завжди шепотілися про мене, завжди.

Пані Кент зненацька гнівно вдарила однією маленькою сухою ручкою об іншу.

— Чому ти ніколи не казала мені, що більше його не кохаєш? Чому, навіть якби це була брехня? Я так хотіла це почути. І я б тобі повірила. Бо Мурреї ніколи не брешуть.

— О, та яка різниця? — скрикнула змучена Емілі. — Моя любов нічого для нього не значить. Він тепер належить Ільзі. І ви більше не маєте причин ревнувати його до мене, пані Кент.

— Ні… ні… я не ревную, — пані Кент скинула на неї незбагненним поглядом. — О, якби б я лише насмілилась… але ні… але ні, вже запізно. Це вже не має значення. Я сама не розумію, що кажу. Тільки… Емілі… ти приходитимеш інколи до мене? Тут так самотньо… дуже самотньо… особливо тепер, коли він належить Ільзі. В середу — ні, в четвер — прийшла його картинка. Сама розумієш: живучи тут, неважко сплутати дні між собою. Його роботу я повісила тут, але від неї стало ще гірше. Коли він це малював, він думав про неї: це легко зрозуміти з очей на портреті. Тепер я йому не потрібна. Я нікому не потрібна.

— Коли я до вас приходитиму… ви не будете говорити про нього… і про них, — трохи жалібно сказала Емілі.

— Не буду. О ні, не буду. Хоча це не завадить нам думати про них, чи не так? Ти сидітимеш там, а я тут, ми говоритимемо про погоду, а самі думатимемо про нього. Чарівно! Але… коли ти справді забудеш його… коли він перестане для тебе щось значити… ти скажеш мені, правда?

Емілі кивнула і встала, збираючись іти. Вона вже не витримувала.

– І якщо я ще щось можу зробити для вас, пані Кент…

— Я хочу спочинку, спочинку, — дико сміючись, відказала пані Кент. — Ти можеш мені його подарувати? Хіба ти не знаєш, що я лише привид, Емілі? Я померла багато років тому. І зараз простую темрявою.

Ледве зачинивши за собою двері, Емілі почула нестримний плач пані Кент. Зітхнувши з полегшенням, вона попрямувала до місць, цілком відкритих вітрові й ночі, тіням і зимному місяцеві. Вона нарешті знову змогла вільно дихати.

Розділ 24
Декілька важливих одкровень

У травні приїхала Ільза — весела, сміхотлива Ільза. Мабуть, аж занадто весела і сміхотлива, подумала Емілі. Ільза завжди була пустотливою та безтурботною, але не так нестримно як зараз. У ній не було ані краплини серйозності. Вона жартувала над усім, навіть над власним весіллям. Тітка Елізабет і тітка Лаура були вражені. Дівчина, яка незабаром мала взяти на себе тягар відповідальності подружнього життя, повинна бути більш поміркованою і розважливою. Ільза сказала Емілі, що вони сміховинні вікторіанки. Коли вони були удвох, Ільза безперервно щебетала, та жодного разу не говорила з Емілі, незважаючи на те, як часто у своїх листах висловлювала таке бажання. Певно, в цьому була не лише її провина. Емілі, попри намір бути такою як колись, не могла позбутися певної стриманості й відчуженості, породжених її таємним болем і запеклим силкуванням приховати його. Ільза відчувала цю стриманість, хоча й не підозрювала про її причини. Емілі либонь усього лише переросла колишню дівчину з Місячного Серпа, живучи на самоті з тими любими старомодними тітоньками.

— Коли ми з Тедді повернемось і побудуємо дім у Монреалі, ти кожну зиму проводитимеш у нас, дорогенька. Місячний Серп прекрасний улітку, та взимку ти в ньому мабуть почуваєшся спаленою заживо.

Емілі нічого не пообіцяла. Вона не уявляла себе гостею в будинку Тедді. Вона щоночі казала собі, що не в змозі витримати завтрашній день. Та коли завтра надходило, воно виявлялося цілком стерпним. Вона навіть могла спокійно обговорювати з Ільзою вбрання та деталі урочистостей. Емілі вже примирилася з синьою газовою сукнею й навіть приміряла її за дві ночі до приїзду Тедді. До весілля залишалося тепер усього два тижні.

— У цій сукні ти немов вийшла просто з мрії, Емілі, — проказала Ільза, розтягаючись на ліжку Емілі з котячою грацією та невимушеністю. На її пальці тьмяно мерехтів сапфір, подарований Тедді. — Через тебе весь мій казковий оксамит разом із мереживом здаватиметься банальним і грубим. До речі, дружбою Тедді буде Лорн Гелсі, я не казала? Я приємно вражена — сам Гелсі! Його мати була тяжко хвора, і він до останнього не був певен, чи зможе приїхати. Але люб’язна пані несподівано видужала, й він уже збирає речі. Його нова книга неймовірна. Усі в Монреалі шаленіють через неї, та й він сам цікава і непересічна людина. Хіба не чудово було б, якби ви покохали одне одного, Емілі?

— Не намагайся мене з кимось звести, Ільзо, — з легкою усмішкою сказала Емілі, знімаючи синю сукню. — Я кожною клітиною свого тіла відчуваю, що стану старою панною, але не хотіла б нею стати через тебе.

— До речі, зовні він нагадує горгулію, — апатично продовжила Ільза. — Якби не це, мабуть я б вийшла за нього. Я майже впевнена, що так і вчинила б. Прояви його любові полягають у тому, що він запитує твою думку про різні речі. Мене він теж запитував, і це було приємно. Але в мене було відчуття, що, якби ми побралися, він би припинив цікавитися моєю думкою. А це вже неприємно. Крім того, ніхто не може тобі з точністю сказати, що думає він сам. Він може вдавати, що обожнює тебе, водночас думаючи про темні кола під твоїми очима. До речі, ну хіба ж Тедді не найвродливіший у світі?

— Він завжди був привабливим хлопцем.

— «Привабливим хлопцем», — передражнила Ільза. — Емілі Стар,