Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

Емілі дуже хотіла б відмовитись. Та вона тихо попрямувала крутою стежкою, яку перетинали велетенські корені, слідом за пані Кент, що пурхала подібно до мертвого листочка, що його носить вітром. Повз занедбаний старий сад, у якому ніколи нічого не росло, крім пижма, просто до будиночка — обшарпаного, як і колись. Люди казали, якщо Тедді Кент справді заробляв стільки грошей, як ходили чутки, то мав би вже облаштувати як слід материн дім. Та Емілі знала, що пані Кент не дозволила б йому — воліла б залишити все як є.

Вона з цікавістю роззирнулася по малій кімнатчині. Вона не була тут уже багато років — відколи вони з Ільзою і Тедді бавилися тут дітьми. Здавалося, зовсім нічого не змінилось. Як і раніше, дім немов боявся сміху. Неначе в ньому постійно хтось молився. Сама атмосфера в ньому наштовхувала на думки про молитву. Стара верба, що росла трохи західніше будинку, досі стукала у вікно своїми примарними пальцями-гілками. На коминній полиці стояла фотографія Тедді у рамці — цілком гарна. На ній він, здається, розмовляв. А може, просто казав щось тріумфальне, радісне. «Емілі, я знайшов золото веселки. Славу… і любов».

Вона відвернулася від фотографії й сіла. Пані Кент сіла навпроти. Й без того маленька жінка, що стрімко зменшувалася з віком. Довгий червоний шрам, який перекреслював бліде обличчя з нахилом до губ. Це обличчя мало колись бути дуже вродливим. Вона пильно дивилась на Емілі, немов вивчаючи її. Та, як миттєво зауважила Емілі, з її очей зник вираз тліючої ненависті. Тепер вони були просто втомленими, а колись же мали бути молодими, нетерплячими, сміхотливими. Вона нахилилася вперед і торкнулася руки Емілі своїми тонкими, схожими на кігті пальцями.

— Тобі відомо, що Тедді збирається одружитися з Ільзою Барнлі, — мовила вона.

— Так.

– І що ти відчуваєш?

Емілі нетерпляче поворухнулась.

— Яка різниця, що я відчуваю, пані Кент? Тедді кохає Ільзу. Вона приваблива, вродлива, добра дівчина. Я певна, що вони будуть дуже щасливі разом.

— Ти досі кохаєш його?

Емілі подивувалася, що не відчуває ані найменшого обурення. Але про пані Кент не можна було судити за загальноприйнятими правилами. А зараз вона мала можливість зберегти обличчя маленькою невинною брехнею: варто лише замінити декілька слів у тому, що вона насправді думала. «Більше ні, пані Кент. О, знаю, колись я уявляла, ніби кохаю його. На жаль, уявлення подібних речей — це одна з моїх слабких сторін. Але потім я зрозуміла, що мене це зовсім не турбує».

Чому вона не може нікому розповісти? Зрештою, вона просто не може, і все. Але вона ніколи й ніяк не змогла б спростувати своє кохання до Тедді. Воно стало такою невід’ємною частиною її самої, що мало божественне право на чесне визнання. І хіба не було таємної полегкості у відчутті, що є бодай одна людина, поряд з якою вона може бути собою, нічого не вдавати й не приховувати?

— Я вважаю, що ви не маєте права ставити мені такі питання, пані Кент. Але так, кохаю.

Пані Кент тихо розсміялася.

— Раніше я тебе ненавиділа. Тепер уже ні. Тепер ми з тобою стали одним цілим. Ми обидві любимо його. І він забув нас обох. Тепер ми для нього нічого не значимо. Він пішов до неї.

— Ви багато значите для нього, пані Кент. І так було завжди. Я певна, що ви розумієте, що любов буває різною. І сподіваюся, ви не зненавидите Ільзу через те, що Тедді кохає її.

— Ні, в мене нема до неї ненависті. Вона вродливіша за тебе, та в ній нема нічого таємничого. Його серце ніколи не належатиме їй повністю, як належало тобі. Це зовсім інше. Та я хочу знати, ти почуваєшся через усе це нещасною?

— Ні. Я так почувалася лише декілька хвилин, одразу потому як довідалася. Зрештою, я занадто занурена у свою роботу, щоб журитися через те, що не може бути моїм.

Пані Кент уважно слухала.

— Так… так… точно. Я так і думала. Мурреї такі чутливі. Колись… колись… ти будеш навіть рада, що все так сталося… рада, що не була потрібна Тедді. Чи ти так не думаєш?

— Хтозна.

— О, я певна, що так і буде. Так буде значно краще для тебе ж. О, ти й не уявляєш, яких страждань і мук позбавлена. Занадто сильна любов призводить до божевілля. Бог ревнивий. Якби ти побралася з Тедді, він розбив би тобі серце. Вони завжди так чинять. Це все на краще, і чим довше ти житимеш, тим ясніше це відчуватимеш.

«Стук-стук-стук», — відповіла стара верба.

— Ми муситимемо далі про це говорити, пані Кент?

— Пам’ятаєш ту ніч, коли я застукала вас із Тедді на подвір’ї церкви? — спитала пані Кент, вочевидь пропустивши повз вуха слова Емілі.

— Так, — Емілі раптом зрозуміла, що пригадує кожну деталь тієї дивовижної ночі, коли Тедді порятував її від божевільного пана Морісона і промовив до неї ті солодкі незабутні слова.

— О, як же я ненавиділа тебе тієї ночі! — вигукнула пані Кент. — Та я не мала казати тобі всього того. Усе своє життя я говорила те, чого не слід було говорити. Якось я сказала дещо жахливе, зовсім жахливе. Я б не витримала, якби коли-небудь почула бодай відлуння тих своїх слів. А пам’ятаєш, що ти тоді мені відповіла? Саме через це я відпустила Тедді. Це сталося завдяки тобі. Якби тоді він не поїхав, ти б його не втратила. Шкодуєш про ті свої слова?

— Ні. Якщо щось зі сказаного мною полегшило його шлях, я цьому рада. Рада.

– І ти б зробила це ще раз?

— Так.

– І ти анітрохи не зненавиділа Ільзу? Вона ж відібрала в тебе те, чого ти так хотіла. Ти мусиш її ненавидіти.

— Ні. Я щиро люблю Ільзу, як і раніше. Вона не відібрала в мене нічого, що мені належало.