Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

якщо ти коли-небудь вийдеш заміж, я сподіваюся, твій чоловік триматиме тебе на ланцюгу. Ще хвилина таких розмов — і я почну називати тебе тіткою Емілі. У Монреалі з ним ніхто не може змагатись. І знаєш, його погляди я люблю більше ніж його самого. Насправді часом він мене втомлює. Хоча я й думала, що в нас такого не буде. Він ніколи так не робив до заручин. В мене таке відчуття, що незабаром настане той день, коли я пожбурю в нього чайником. Шкода, що не можна мати одночасно двох чоловіків, правда? Одного — щоб ним милуватись, а іншого — щоб із ним спілкуватись. Але ми з Тедді будемо приголомшливою парою, правда ж, люба? Він такий чорнявий, а я така білява. Ідеально. Я завжди хотіла бути «темноволосою панною», як ти. Та коли я сказала це Тедді, він лише розсміявся й процитував старого вірша: «Як нам співали барди давнини, // Раніш сирени мали чорні коси, // Але коли мистецтва народилися сини — // Відтоді, немов янголи, вони світловолосі». Вочевидь, таким чином Тедді назвав мене янголом. Мило. Коли вже все буде сказано і зроблено, Емілі, я, найімовірніше… ти певна, що двері зачинені й тітка Лаура не почує мене і не знепритомніє?.. я, імовірніше за все, перетворюся на сирену, а не на янгола. А ти?

— Давай перевіримо всі запрошувальні листівки й переконаємося, що ми нікого не забули, — такою була відповідь Емілі на цей словесний потік.

— Хіба не жахливо належати до таких кланів як наші? — знуджено сказала Ільза. — Серед присутніх буде стільки старих зануд і мотрон… Сподіваюся, колись я житиму в такому місці, де не буде жодного з моїх родичів. Так хочу, щоб уся ця чортівня якнайшвидше скінчилася! А ти ж запросила Перрі, так?

— Так.

— Цікаво, чи прийде він? Сподіваюся, прийде. Якою дурепою я була, уявляючи, ніби він для мене такий важливий! Я без кінця сподівалася, попри те, що знала, що він сохне за тобою. Але я покинула всі сподівання після вечорниць у пані Чідлоу. Пам’ятаєш її, Емілі?

Так, Емілі це пам’ятала.

— До того вечора я завжди мала крихітну надію, що колись він зрозуміє, що не зможе отримати тебе, і тоді б я зловила його серце в польоті… Прозвучало якось по-вікторіанськи, так? Я думала, він теж там буде, він був запрошений. І я спитала в Тедді, чи прийде Перрі. Тедді значущо зазирнув мені в очі й відповів: «Перрі не буде. Він працює над справою, яку розглядатимуть завтра. Мета всього життя для Перрі — це кар’єра. Він не має часу на любов». Я знала, що він намагається застерегти мене, так само як знала й те, що нема сенсу на щось сподіватися. Тож, я остаточно здалася. Що ж, як виявилось, це було на краще. Хіба ж не дивовижно, як такі сумні речі призводять до щастя? Це змушує повірити у всесилля Провидіння. Правда ж, дуже зручно все приписувати Богові?

Емілі майже не слухала Ільзу, машинально вішаючи на тремпель за ширмою свою синю сукню і натягуючи на себе зелений спортивний костюм. То он що тієї ночі багато років тому сказав Ільзі Тедді, коли вона точно знала, що з його вуст пролунало слово «любов». А вона через це була з ним такою холодною. Не те щоб це справді щось змінювало. Безсумнівно, він лише застерігав Ільзу, щоб відвернути її дівочі мрії від Перрі й зосередити їх на собі. Вона відчула велику полегкість, коли Ільза врешті пішла додому. Ільзине безупинне щебетання про все на світі діяло їй на нерви, хоч їй і самій соромно було це визнати. Але зрештою, її нерви й так уже були нап’яті до неможливості тими довгими тортурами. Ще два тижні — і, дякувати Богові, настануть мир і спокій.

З настанням сутінків вона попрямувала до Пижмової Ділянки, аби повернути книгу, яку пані Кент їй позичила напередодні. Треба було встигнути це зробити до приїзду Тедді. Вона вже декілька разів приходила до Пижмової Ділянки від того пам’ятного вечора, і їх з пані Кент пов’язала незвичайна дружба. Вони позичали одна одній свої книжки та розмовляли про все на світі, за винятком того, що найбільше турбувало їх обох. Емілі того дня вертала старовинний примірник «Південноафриканської ферми»[37]. Емілі сказала, що дуже хотіла б її прочитати. Пані Кент піднялася сходами й майже одразу повернулася з книгою в руках. Її бліде обличчя було трохи білішим ніж зазвичай, а шрам палав червоною барвою, як і завжди, коли вона рухалася.

— Ось ця книга, — сказала вона, — лежала в мене в ящику нагорі.

Емілі дочитала книгу перед тим як іти спати. Тепер вона погано спала, а ночі були довшими ніж зазвичай. Книга пахла старістю і затхлістю, певно через те, що пані Кент давно не розкривала свого ящика. А всередині Емілі знайшла тонкого листа, на конверті якого не було марок. Він був адресований пані Девід Кент.

Найцікавіше було те, що цього листа вочевидь не відкривали. Щоправда, якщо під час першого розпечатування конверт не пошкодили, то, покладений під прес, він може знову заклеїтись. Не було схоже, що цей лист мав велике значення. Але, звісно, вона мала намір повідомити про нього, повертаючи книгу.

— Ви знали, що у цій книзі лежав лист, пані Кент?

— Лист… Ти сказала, лист?

— Так. Адресований вам.

Емілі дістала листа і передала його пані Кент, чиє обличчя набуло страхітливого виразу, коли її погляд упав на напис на конверті.

— Ти знайшла це… у тій книзі? — прошепотіла вона. — У тій книзі, що її не відкривали вже понад двадцять п’ять років? Ти знаєш… хто написав цього листа? Його… написав мій чоловік… і я ніколи його не читала… не знала про його існування.

Емілі відчула себе присутньою при розв’язці якоїсь трагедії — мабуть,