Болеслав Прус - Фараон

наступник схоче мати угоду з Ассірією, то він її матиме, і до того ж написану нашою кров’ю на наших шкурах. Але якщо наступник схоче війни з Ассірією, то він почне війну, хоч би жерці проти нього викликали на допомогу всіх богів.

— Цить! — перебив Дагон. — Якщо жерці цього дуже захочуть, угода буде. Але вони можуть не захотіти…

— І тому, Дагоне, — сказав Гірам, — ми повинні перетягти на свій бік усіх воєначальників.

— Це можна.

— І номархів…

— Теж можна.

— І наступника, — вів далі Гірам. — Але якщо ти сам намовлятимеш царевича воювати з Ассірією, з цього нічого не вийде. Людина, як та арфа, має багато струн, і грати на них треба десятьма пальцями, а ти, Дагоне, — лише один палець.

— Не можу ж я розірватись на десять частин…

— Але ти можеш стати однією рукою, яка має п’ять пальців. Ти повинен зробити так, щоб ніхто не знав, що ти хочеш війни, але щоб кожен кухар наступника трону хотів війни, кожен перукар наступника хотів війни, щоб усі носії, писарі, начальники, возії — щоб усі вони хотіли війни з Ассірією і щоб наступник трону чув про це з ранку до ночі, і навіть коли спить…

— Це я зроблю.

— А ти знаєш його коханок? — спитав Гірам. Дагон махнув рукою.

— Дурні дівчата, — відповів він. — Тільки про те й думають, щоб вичепуритись, намалюватися та намаститися пахощами… Але звідки беруться ці пахощі і хто їх привозить до Єгипту, вони й знати не хочуть.

— Треба підсунути йому таку коханку, яка б знала про це, — сказав Гірам.

— А де ж її взяти? — спитав Дагон. — А, згадав! — вигукнув він, стукнувши себе по лобі.— Ти знаєш Каму, жрицю Ашторет?..

— Що? — перебив Рабсун. — Жриця святої богині Ашторет буде коханкою єгиптянина?

— А ти б хотів, щоб вона була твоєю? — покепкував Дагон. — Вона може навіть стати верховною жрицею, якщо треба буде наблизити її до двору…

— Правду кажеш, — погодився Гірам.

— Але ж це блюзнірство!.. — обурився Рабсун.

— Ну що ж, жриця, яка його вчинить, може вмерти, — додав підстаркуватий Гірам.

— Аби нам тільки не перешкодила ця єврейка Сара, — трохи помовчавши, озвався Дагон. — Вона чекає дитини, яку царевич уже зараз любить. А якщо народиться в неї син, — всі інші відійдуть на другий план.

— Будуть у нас гроші й для Сари, — мовив Гірам.

— Вона нічого не візьме! — вибухнув Дагон. — Ця негідниця не схотіла взяти золотий коштовний келих, який я сам їй приніс…

— Бо думала, що ти хочеш її обдурити! — сказав Рабсун. Гірам кивнув головою.

— Не будемо сушити собі голови, — мовив він. — Де не поможе золото, поможе батько, мати або коханка. А де не поможе коханка, придасться…

— Ніж… — прошипів Рабсун.

— Отрута… — шепнув Дагон.

— Ніж — це надто грубий спосіб! — зауважив Гірам. Він погладив бороду, замислився, потім встав і витяг з-за

пазухи червону стьожку, на якій були нанизані три золоті амулети із зображенням богині Ашторет. Далі вийняв з-за пояса ніж, розрізав стьожку на три частини і дві з них з амулетами віддав Дагонові й Рабсунові.

Потім усі троє пішли в куток, де стояла крилата статуя богині, склали руки на грудях і Гірам почав говорити притишеним, але виразним голосом:

— Тобі, мати життя, клянемося вірно дотриматись нашої умови і не спочивати доти, поки священні міста не будуть у безпеці від ворогів, яких нехай вразить голод, чума і вогонь… Коли ж хтось із нас не дотримає клятви або зрадить таємницю, — нехай впадуть на нього всі біди і всіляка ганьба… Нехай голод гризе йому нутрощі, а сон хай тікає від його налитих кров’ю очей. Нехай рука відсохне в того, хто поспішить йому на допомогу, зжалившись над нещасним. Нехай на столі його хліб обернеться на гнилизну, а вино стане смердючою гноївкою… Нехай вимруть усі його діти, а дім його наповнять байстрюки, які обплюють його і виженуть геть… Нехай сам він сконає, виючи довгі дні самотній, і нехай зганьблене його тіло не прийме ні земля, ні вода, нехай його вогонь не спалить, ані зжеруть дикі звірі… Нехай буде так! Після цієї страшної клятви, яку до половини проказав Гірам, а далі всі троє вигукували тремтячими від шалу голосами, троє фінікійців, задихані, сіли перепочити. Потім Рабсун запросив їх на бенкет, де вони за келихом вина, серед музики і танцівниць, на хвилину забули про справу, яка чекала на них.

Розділ двадцять шостий

Недалеко від міста Пі-Баста стояв великий храм богині Гатор.

В місяці паоні (березень — квітень), в час весняного рівнодення, годині о десятій вечора, коли зоря Сіріус уже схилялась до заходу, під брамою храму зупинились два подорожні жерці і один прочанин. Він ішов босоніж, кутався в грубе полотняне покривало, яким затуляв обличчя, а голова його була посипана попелом.

Хоч ніч була ясна, обличчя подорожніх не можна було розгледіти, бо вони стояли в тіні двох велетенських статуй богів з коров’ячими головами, що охороняли вхід до храму і оберігали ном Габу від мору, поганого розливу й південних вітрів.

Трохи відпочивши, прочанин припав грудьми до землі і довго молився. Потім він підвівся, взяв мідне калатало і вдарив ним у браму. Важкий брязкіт металу облетів усе подвір’я, відбився від товстих мурів храму і полинув над ланами пшениці, глиняними мазанками селян, понад сріблястими водами Нілу, де йому відповіли слабкими криками розбуджені птахи.

Минуло немало часу, поки за брамою залунали кроки і почулося запитання:

— Хто нас будить?

— Раб божий Рамзес, — мовив прочанин.

— По що прийшов?

— По світло мудрості.

— Які ти маєш права?

— Я дістав нижчу посвяту й ношу смолоскип на великих процесіях у храмі.

Брама широко розчинилась. Посередині стояв жрець у білих шатах, який, простигши руку, мовив повільно й виразно:

— Увійди. Нехай разом з тим, як ти переступиш цей поріг, божий спокій оселиться в твоїй душі, і нехай сповниться те, про що ти в покірній молитві благаєш богів.

А коли прочанин припав йому до ніг, жрець, роблячи якісь знаки над його головою, прошепотів:

— В ім’я того, хто є, хто був і буде, хто все створив… чий подих наповнює світ, видимий і невидимий, і хто є життям

вічним…

Коли брама зачинилася, жрець узяв Рамзеса за руку і в темряві повів його між велетенськими колонами подвір’я в призначене для нього житло. Це була маленька келія, освітлена каганцем. На кам’яній підлозі лежав оберемок сіна, в кутку стояв глек води, а біля нього — ячний корж.

— Я бачу, що й