Болеслав Прус - Фараон

— Думай про вічність, — відповів жрець і вийшов з келії.

Царевича прикро вразила ця відповідь. Хоч його мучив голод, він не доторкнувся ні до їжі, ні до води. Сів на підстелене сіно і, дивлячись на свої зранені в дорозі ноги, запитував себе: чого він сюди прийшов?.. Нащо добровільно зрікся свого високого становища?..

Голі стіни цієї вбогої келії нагадали йому хлоп’ячі роки, проведені в жрецькій школі. Скільки йому перепало там київ!.. Скільки ночей він провів, покараний, на кам’яній підлозі!.. Рамзес і зараз відчув ту ненависть і страх, які охоплювали його завжди, коли суворі жерці на всі його питання і просьби відповідали одне: «Думай про вічність!..»

Після кількох місяців бучної гульні та розваг попасти в таку тишу, проміняти царський двір на темряву й самотність, а замість бенкетів, жінок, музики відчувати довкола себе і над собою тягар мурів…

— Я збожеволів!.. Я збожеволів!.. — шепотів сам до себе Рамзес.

Була хвилина, коли він хотів покинути храм, але його зупинила думка, що можуть не відчинити йому брами. Брудні ноги, попіл, що сипався з його волосся, шорстке, грубе покривало прочанина — все це сповнювало його огидою. Якби при ньому був хоча б меч!.. Але чи посмів би він в такому одязі і в такому місці вдатися до нього?..

Рамзес відчув непоборний страх, і це його привело до тями. Він пригадав, що боги в храмах насилають на людей трепет і що він має бути початком в осягненні мудрості.

«Адже я намісник і наступник фараона, — подумав він, — хто ж мені тут що зробить?..»

Рамзес підвівся і вийшов із своєї келії. Він опинився на великім подвір’ї, оточенім колонами. Ясно сяяли зорі, і він побачив в одному кінці подвір’я величезні пілони, у другому — відкритий вхід до храму.

Рамзес увійшов у храм. Там панував морок, лише десь дуже далеко блимало кілька лампад, що ніби висіли в повітрі. Придивившись, царевич побачив цілий ліс товстих колон, що стояли тісно одна біля одної. Верхи їхні наче розпливалися в темряві. Вглибині, за кількасот кроків від нього, ледве видно було величезні ноги богині, що сиділа, спершись руками об коліна, від яких тьмяно відбивалося світло лампад.

Раптом почувся шерех. Здалека, з бічного притвору, виступив ряд білих фігур, що йшли парами. Це була нічна процесія жерців, які вславляли статую богині. Вони співали двома хорами:

Хор І. «Я той, хто створив небо, й землю, і всі істоти, що живуть на них».

Хор II. «Я той, хто створив воду і велику повінь, той, хто дав матір бикові — предкові всього сущого».

Хор І. «Я той, хто створив небо й таємницю його обріїв і вклав у них душі богів».

Хор II. «Я той, хто, розплющуючи очі, всюди розливає світло, а заплющуючи їх, все огортає темрявою».

Хор І. «Води Нілу течуть, як він велить…»

Хор II. «Але боги не знають його ймення».

Голоси, спочатку невиразні, ставали дужчими, так що чути було кожне слово. А коли процесія рушила далі, вони почали розсіюватися між колонами, слабшати, аж поки не змовкли зовсім…

«Однак ці люди, — подумав Рамзес, — не тільки їдять, п’ють і збирають багатства… Вони справді служать богам, навіть уночі… Але навіщо це статуям?..»

Царевич не раз бачив на межах провінцій статуї богів, що їх обкидали болотом мешканці сусідніх номів, обстрілювали з луків і пращ воїни чужоземних полків. Якщо богів не гнівить така зневага, то вони, видно, не дуже дбають і про молитви та відправи.

«А хто зрештою бачив богів?» — сам себе спитав царевич.

Величезний храм, його незліченні колони, лампади, що горіли перед статуєю, — все це привертало увагу Рамзеса. Йому схотілося оглянути цей неосяжний, таємничий лабіринт, і він пішов уперед.

Раптом йому здалося, що до його потилиці злегка доторкнулась чиясь рука… Рамзес оглянувся… Нікого не було… Він пішов далі.

Та ось дві руки схопили його за голову, а третя, дужа, лягла на плече…

— Хто тут? — скрикнув царевич і кинувся між колони. Але тут він спіткнувся і мало не впав: щось схопило його

за ноги.

Рамзеса знов опанував страх, ще більший, ніж у келії. Він, не тямлячись, кинувся тікати, наштовхуючись на колони, які заступали йому дорогу, а темрява обгортала зі всіх боків.

— О свята богине, рятуй!.. — прошептав царевич.

В цю мить він зупинився; за кілька кроків перед ним були великі двері храму, крізь які прозирало зоряне небо. Він оглянувся назад: серед лісу величезних колон світилися лампади, і їхній блиск тьмяно відбивався від бронзових колін богині Гатор.

Царевич повернувся в свою келію, схвильований і вражений; серце йому тріпотіло, як спійманий у сильце птах. Вперше за багато років він упав ниць і гаряче став молитися, благаючи ласки й прощення.

— Тебе буде почуто!.. — озвався над ним солодкий голос.

Рамзес враз підняв голову, але в келії не було нікого: двері замкнені, стіни товсті. Він став молитися ще палкіше і так і заснув, припавши обличчям до кам’яної підлоги, розкинувши руки.

Коли на другий день царевич прокинувся, він був уже іншою людиною: він пізнав силу богів і мав надію на їхню ласку.

З того часу, протягом цілої низки днів, Рамзес самовіддано і ревно виконував священні обряди. Він цілими годинами молився в своїй келії, дав собі поголити голову, надів жрецьке вбрання і чотири рази на добу співав у хорі молодших жерців.

Його минуле життя, сповнене розваг, викликало в нього огиду; а невіра, якою він перейнявся серед розпусної молоді й чужинців, сповнювала його жахом. І якби йому зараз сказали вибрати трон чи службу жерця, він завагався б.

Якось верховний жрець покликав царевича до себе і нагадав йому, що він прийшов сюди не лише молитися, але й осягнути мудрість. Він похвалив його за побожне життя, сказав, що він уже очистився від мирського бруду, і звелів познайомитись із школами, які були при храмі.

Швидше з послушенства, аніж з цікавості, царевич просто від нього пішов на внутрішнє подвір’я, де містилися класи читання й письма. Це була велика зала, яка освітлювалася через отвір в покрівлі. На матах сиділо кілька десятків напівголих учнів з навощеними табличками в руках. Одна стіна була з гладенького алебастру; перед нею стояв учитель і різнокольоровою крейдою писав знаки.

Коли до зали увійшов царевич, учні (майже всі одного віку з ним), упали ниць. Учитель, вклонившись, перервав заняття, щоб виголосити учням повчання про велике значення науки.