Болеслав Прус - Фараон

— Те ж саме і з людським життям, — казав далі Менес. — Насолоди — ніби хвилі й гірські вершини, страждання — мов безодні й ущелини, і тільки все це в поєднанні створює враження, що життя прекрасне, коли воно вимальовується, як зубчаста гряда східних гір, які ми спостерігаємо з подивом.

«Адже той, у кого серце вже не б’ється, — співав жрець, — не, чує жалю і не засмучується чужим горем. Тож з ясним обличчям святкуй дні веселі та примножуй їх…»

— Чуєш? — спитав Пентуер, показуючи на село. — Той, у кого вже серце не б’ється, не лише не засмучується чужим горем, але й не радіє з власного життя, яке б гарне воно не було… То навіщо ж ці розкоші, за які треба платити болем і кривавими сльозами?..

Насувалася ніч. Менес закутався в плащ і відповів:

— Кожного разу, коли почнуть обсідати тебе такі думки, іди до котрогось із наших храмів і придивися до стін, де густо сплітаються зображення людей, тварин, дерев, річок і зір — точнісінько, як все у цьому світі, де ми живемо.

Для невігласа ці зображення нічого не варті. Не один, може, запитував: навіщо вони?.. Для чого їх вирізьблювали й малювали, вкладаючи таку тяжку працю? Але мудрець наближається до цих зображень із шаною, і, охопивши поглядом, прочитує з них історію давніх часів і осягає таємниці мудрості.

2. V. 1895, 3 година пополудні