Орсон Скотт Кард - Гра Ендера

— Ти не такий маленький, яким я тебе пам’ятаю, — мовила вона ніяково.

— Ти теж, — відповів Ендер. — І ще я завжди пам’ятав, що ти дуже гарна.

— Пам’ять часто викидає коники з нашою уявою.

— Ні. Твоє обличчя не змінилося. Просто я вже перестав розуміти, що таке краса. Підемо. Давай відпливемо подалі.

Вона з острахом глянула на маленький пліт.

— Не вставай на ньому, ось і все.

Він, як павук, перебрався на пліт, опираючись на пальці рук і ніг.

— Це перша річ, яку я змайстрував своїми руками. Пам’ятаєш, як ми будували будинки з блоків? Пітеростійкі будинки?

Валентина розсміялася. Колись вони із задоволенням зводили споруди, які стояли навіть після видалення більшості опорних конструкцій. Пітер любив виймати ці опори то там, то сям, щоби споруда розвалилася, щойно її хтось торкнеться. Пітер був ослом, але він надавав певної гостроти їхнім розвагам.

— Пітер змінився, — сказала вона.

— Давай не говоритимемо про нього.

— Добре.

Вона переповзла на пліт, правда, не так вправно, як Ендер. Він узяв весло і повільно вивів свою хитку споруду на середину озера.

— А ти став сильним і дуже засмаг.

— Силу я набрав у Бійцівській школі, а засмаг тут. Я проводжу багато часу на воді. Коли плаваю, відчуваю себе у невагомості. Я сумую за невагомістю. Крім того, коли я тут, на озері, земля скрізь загинається догори, куди не поглянеш.

— Ніби потрапив у банку.

— Я жив у банці чотири роки.

— Так що, ми чужі тепер?

— А хіба ні, Валентино?

— Ні, — відповіла вона, простягла руку й торкнулася його ноги, а потім раптом стиснула коліно, там, де Ендер боявся лоскоту.

Та майже в той самий момент він схопив її за зап’ясток. Хватка виявилася залізною, хоча долоні були меншими, ніж у сестри, а руки — такими тонкими, що здавалися слабкими. Страшний спалах гніву в очах налякав Валентину, але потім брат розслабився.

— Он як, — сказав Ендер. — Ти раніше лоскотала мене.

У відповідь вона пірнула в озеро. Вода була прозорою й чистою, без жодної хлорки. Валентина трохи поплавала, а потім залізла на пліт і лягла погрітися на сонці. Ось кружляє над нею оса й сідає поруч з її головою. Дівчина помітила її, але не злякалася, як зазвичай. «Нехай собі поповзає по плоту, погріється на сонечку, як і я».

Пліт гойднувся, Валентина повернула голову й побачила, як Ендер одним пальцем спокійно позбавив осу життя.

— Ця порода небезпечна, — пояснив він. — Вони жалять, не чекаючи, коли їх зачеплять. — І усміхнувся. — Я вивчаю зараз стратегію завчасних дій. Нікому ще не вдалося перемогти мене. Я найкращий з усіх, кого вони коли-небудь мали.

— Хто б міг очікувати меншого? — гордо відгукнулася Валентина. — Ти ж Віггін.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Це означає, що ти можеш змінити світ.

І вона розповіла йому, що вони з Пітером робили.

— Скільки зараз Пітеру, чотирнадцять? І він уже мріє завоювати світ?

— Він уявляє себе Олександром Македонським. А чому б ні? Чому б і тобі не бути таким?

— Не може бути відразу двох Олександрів.

— Ви — два боки однієї медалі. А я — метал між ними.

Навіть, промовляючи ці слова, Валентина не вірила в це. Останні кілька років у них із Пітером було так багато спільного, що її зневага до нього не заважала глибоко розуміти його. У той час як Ендер був лише її пам’яттю: дуже маленький, тендітний хлопчик, який потребував її захисту. Не цей смаглявий підліток із крижаним поглядом, що пальцем убиває ос… «Може, і він, і Пітер, і я однакові й завжди були такими? Може, ми заздримо одне одному і тому вважаємо, що різні?»

— У монети є недолік: коли одна сторона вгорі, інша — внизу.

«Уважаєш, що зараз ти внизу?» — майнуло на думці у Валентини.

— Вони хочуть, щоб я відродила в тобі цікавість до навчання.

— Це не навчання, це — ігри. Одні ігри, від початку до кінця, лишень вони змінюють правила, як тільки їм заманеться. — Ендер мляво підняв руку. — Бачиш ці мотузочки?

— Але ж ти теж можеш їх використовувати.

— Лише тоді, коли вони самі цього хочуть. Лише тоді, коли вони думають, що використовують мене. Ні, це занадто складно, я не хочу більше грати. Тільки-но я починаю освоювати стан речей і почуватися впевнено й щасливо, бо можу з усім упоратися, вони встромляють ще один ніж. Увесь цей час, що я тут, я страждаю від кошмарів. Сниться, що я у бійцівській кімнаті, тільки замість невагомості вони грають із гравітацією. Постійно змінюється напрямок. І я ніяк не можу досягти тієї стіни, на яку хочу потрапити. І я прошу, благаю їх просто дати мені дістатися дверей, та вони не дозволяють, а продовжують усмоктувати мене назад.

Відчувши гнів у його голосі, Валентина подумала, що це через неї.

— Мабуть, тому я тут. Аби засмоктати тебе назад.

— Я не хотів тебе бачити.

— Мені сказали це.

— Я боявся, що все ще люблю тебе.

— Я теж на це сподівалася.

— Мій страх, твоє бажання — збулося.

— Ендере, це дійсно так. Може, ми ще юні, але не безсилі. Ми грали за їхніми правилами досить довго, а тепер це стає нашою грою… — Вона захихотіла. — Я член Президентської ради. Пітер лютує.

— Мені не дозволяють користуватися Інтернетом. Тут узагалі немає комп’ютерів, окрім тих, що контролюють систему безпеки й освітлення. Допотопна техніка, встановлена сто років тому, коли комп’ютери ще працювали автономно. Вони забрали мою армію, мій комп, і знаєш… мені не шкода.

— Ти добре проводиш час наодинці із собою.

— Не із собою. Зі спогадами.

— Так ти ж згадуєш себе?

— Ні. Згадую інших: жучар.

Валентина здригнулася, немов її пройняло холодним вітром.

— Я перестала дивитися фільми про жучар. Одне й те саме.

— Я вивчав їх годинами. Як рухались їхні кораблі. А тут, поки валявся на озері, придумав дещо, — ти сміятимешся! Я зрозумів, що всі битви, в яких жучари й люди вели рукопашні бої, все взято з Першого вторгнення. А в усіх сценах із Другого вторгнення, — а їх легко відрізнити, бо солдати у формі Міжнародного флоту, — немає битв, там скрізь жучари вже мертві. І немає жодного кадру того знаменитого бою, де переміг Мазер Ракхем.

— Може, секретна зброя?

— Ні, ні, мені не важливо, як ми їх убивали. Мене цікавлять самі жучари. Я нічого не знаю про них, а мені ж доведеться коли-небудь битися з ними. Я пройшов через багато