Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

class="p1">Кабінет Даґні нагадував місце історичної реконструкції і був відновлений та збережений Едді Віллерсом. На стінах висіли її мапа, календар, портрет Ната Таґґарта — і жодних ознак ери Кліфтона Лоусі.

— Чи досі я — виконавчий віце-президент залізниці? — запитала Даґні, сідаючи за стіл.

— Так, досі, — квапливо, осудливо, майже зухвало відповів Таґґарт. — Ти досі на цій посаді… і не забувай, що ти не звільнилася, що ти досі… ти ж досі?

— Ні, я не звільнилася.

— Тепер найважливіше — сповістити про це пресу. Сказати їм, що ти повернулася до роботи, розповісти, де ти була… До речі, а де ти була?

— Едді, — сказала вона, — можеш написати повідомлення і розіслати його в пресу? Двигун мого літака вийшов з ладу, коли я летіла над Скелястими горами до Тунелю Таґґарта. Я збилася зі шляху, шукаючи місце для аварійної посадки, і впала на незаселеній гірській місцевості у Вайомінґу. Мене знайшли старий пастух і його дружина, забрали до себе в хатинку серед дикої глушини, за вісімдесят кілометрів від найближчого поселення. Я зазнала суттєвих ушкоджень і не приходила до тями майже два тижні. У цих літніх людей не було ні телефону, ні радіо, жодних засобів зв’язку чи транспортування, крім старої вантажівки, яка зламалась, коли вони спробували її завести. Мені довелось залишатись із ними, аж поки достатньо зміцніла, щоб звестись на ноги. Я пройшла п’ятдесят кілометрів до передгір’я, а потім автостопом дісталась до станції Таґґарта в Небрасці.

— Ясно, — сказав Таґґарт. — Ну що ж, чудово. Тепер, коли ти даси інтерв’ю пресі…

— Я не даватиму жодних інтерв’ю.

— Що? Але ж у мене весь день телефон розривається! Вони чекають! Це необхідно! — він починав панікувати. — Це вкрай важливо!

— І хто ж тобі весь день телефонував?

— Люди з Вашингтона і… інші… Чекають на твою заяву.

Даґні вказала на нотатки Едді.

— Ось моя заява.

— Але цього недостатньо! Ти повинна сказати, що не пішла з роботи.

— Хіба це не очевидно? Я повернулася.

— Ти повинна щось про це сказати.

— Наприклад?

— Щось особисте.

— Кому?

— Країні. Люди за тебе переживали. Ти мусиш їх заспокоїти.

— Тим, хто за мене переживав, вистачить моєї заяви.

— Я не про це кажу!

— А про що?

— Я мав на думці… — він замовк, уникаючи її погляду. — Мав на думці…

Він сів, дошукуючи слів і потріскуючи суглобами пальців.

Джим розпадається на кавалки, подумала Даґні. Ця смикана нетерплячість, різкість, ця паніка — все було нове. Грубі вибухи в голосі, безпідставна ворожість підмінили його звичну обережність і плавність.

— Я маю на думці… — він добирав слів, щоб назвати те, що неможливо було назвати, міркувала Даґні, щоб змусити її зрозуміти те, що він волів би залишити назавжди незрозумілим. — Маю на думці громадський…

— Я знаю, що в тебе на думці, — перебила вона. — Ні, Джиме, я не буду заспокоювати громадськість стосовно того, в якому стані перебуває наша промисловість.

— Тепер ти…

— Для громадськості буде краще, якщо вона залишатиметься неспокійною. А зараз перейдімо до справ.

— Я…

— Джиме, перейдімо до справ.

Він зиркнув на містера Мейґса. Містер Мейґс мовчки сидів, схрестивши ноги і курячи сигарету. На ньому була куртка, схожа на військову. Шкіра на шиї здималась над коміром, а плоть нап’яла тканину на талії, готова от-от розірвати одежу. На одному з пальців — надто коли він ворушив цими обрубками — виблискував перстень з великим жовтим діамантом.

— Ти ж уже познайомилась з містером Мейґсом, — сказав Таґґарт. — Тішуся, що ви з ним знайдете спільну мову.

Він вичекав долю секунди, але не отримав відповіді ні від однієї, ні від другого.

— Містер Мейґс представляє план стандартизації залізниць. У тебе буде чимало нагод з ним співпрацювати.

— Що таке «план стандартизації залізниць»?

— Це… нова державна постанова, що набула чинності три тижні тому. Ти оціниш її, схвалиш і зрозумієш, яка вона потрібна.

Даґні не могла надивуватись із безпорадності цього прийому: Джим поводився так, ніби, озвучуючи їй уявну думку, він змусить її з цією думкою погодитися.

— Це надзвичайна постанова, що порятувала транспортну систему країни.

— У чому полягає план?

— Ти, звісно, цілком усвідомлюєш усі нездоланні труднощі, які виникають на будівництвах під час критичних періодів. Прокласти нову колію неможливо (хоч це і тимчасово). Тому основна проблема країни — зберегти транспортну промисловість як таку, зберегти існуючі заводи, всі об’єкти, що в нас є. Порятунок держави вимагає…

— У чому полягає план?

— Відповідно до політики державного порятунку всі залізниці країни об’єднали в єдину команду, сконцентрувавши їхні ресурси. Весь валовий дохід спрямували у Вашингтон до Ради фонду залізниць, що опікується індустрією у цілому, ділячи загальний прибуток між усіма залізничними компаніями згідно з… більш сучасними засадами розподілу.

— Якими засадами?

— Не хвилюйся, права на власність повністю збережено й захищено, їм просто надали нової форми. Кожна залізниця зберігає незалежну відповідальність за власні операції, графіки своїх потягів, залишає за собою колії та устаткування. Як внесок у державний фонд кожна залізниця дозволяє всім решті, коли цього вимагають обставини, використовувати її колії та устаткування безоплатно. Наприкінці року Рада фонду розподіляє загальний прибуток, кожна окрема залізниця отримує суму не згідно з випадковими, застарілими принципами, що залежать від кількості потягів чи тоннажу транспортованих вантажів, а відповідно до потреби. Тож основною необхідністю є збереження колій, і кожна окрема залізнична компанія отримує суму залежно від довжини колій, що ними вона володіє та які утримує.

Даґні чула слова, розуміла їхнє значення, проте не вірила, що вони реальні, а тому не могла ні розгніватися, ні виявити занепокоєння, протиставляючи його цьому божевіллю, що спиралося винятково на бажання людей вдавати, начебто вони вірять, що чують притомні речі. Даґні відчувала заніміння і порожнечу, її наче викинуло кудись далеко за межі світу, в якому доречне обурення.

— Чию колію ми використовуємо для наших трансконтинентальних рейсів? — безвиразно і сухо поцікавилась вона.

— Нашу власну, звісно, — квапливо відповів Таґґарт, — колію з Нью-Йорка до Бедфорда в Іллінойсі. А з Бедфорда наші потяги їдуть колією «Південно-атлантичної залізниці».

— До Сан-Франциско?

— Це ж набагато швидше, ніж той об’їзний шлях, який ти намагалася прокласти.

— І наші потяги їдуть чужою колією безкоштовно?

— До того ж, цей твій об’їзд не міг би довго існувати, західна канзаська колія зносилась, окрім того…

—