Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Даґні побачила Едді Віллерса: він стояв біля столу в своїй скляній комірчині. Навпроти нього завмер якийсь чоловік. Едді сіпнувся було до неї, але зупинився: він був схожий на в’язня. Даґні поглядом привітала кожного, ніжно всміхаючись, немов до приречених на страту дітей, а потім рушила до Едді.

Едді спостерігав, як вона наближається, — так, наче нічого більше не здатен бачити, — натомість поставою був обернений до чоловіка навпроти і вдавав, що слухає його.

— Рушійна сила? — чоловік різко й уривчасто гиркав, водночас невиразно та гугняво розтягуючи слова. — Немає жодних проблем з рушійною силою. Ви просто візьміть…

— Вітаю, — м’яко промовив Едді, стримано всміхаючись, немов до далекого видіння.

Чоловік обернувся і поглянув на неї. У нього була жовтава шкіра, кучеряве волосся, масивне обличчя, збудоване з млявих м’язів; його відразлива привабливість пасувала би до закамарків винарень. Невиразні карі очі відблискували скляною порожнечею.

— Міс Таґґарт, — дзвінко й суворо промовив Едді, немов даючи чоловікові ляпаса, щоб той затямив манери, притаманні пристойним товариствам, у яких той ніколи не бував, — чи можу я представити вам містера Мейґса?

— Здорові були, — без зацікавлення кинув чоловік, потім знову повернувся до Едді й продовжив, наче Даґні не існувало. — Просто знімете «Комету» з графіка завтра й у вівторок, перекинете паротяги до Арізони на перевезення грейпфрутів разом з рухомим складом зі Скрантона, що везе вугілля, — я про це вже казав. Негайно надішліть наказ.

— Нічого такого ви не зробите! — вигукнула Даґні, занадто приголомшена, щоб злитися.

Едді промовчав.

Мейґс окинув її поглядом, що міг би виражати здивування, якби його очі були здатні відображати емоції.

— Віддайте наказ, — просто повторив він і вийшов геть.

Едді щось занотовував на клапті паперу.

— Ти що, збожеволів? — запитала Даґні.

Звернені на неї очі Едді були такі виснажені, ніби бідолаху били впродовж багатьох годин.

— Доведеться, Даґні, — мовив мертвим голосом.

— Що воно таке? — запитала Даґні, вказуючи на двері, які щойно зачинилися за містером Мейґсом.

— Станційний наглядач.

— Що?

— Представник з Вашингтона, відповідальний за план стандартизації залізниць.

— А це що?

— Це… О, чекай, Даґні, з тобою все гаразд? Ти поранилася? Ти ж потрапила в авіакатастрофу.

Даґні ніколи досі не уявляла, яким стане обличчя Едді Віллерса з віком, але зараз вона це бачила; йому було тридцять п’ять, та він постарів протягом одного місяця. Не те, щоб у нього з’явилося більше зморщок, лице було те саме, з тими ж м’язами, одначе воно зачахло, перестало опиратися болю.

Даґні ніжно і впевнено всміхнулася, зі співчуття до нього відкинувши всі інші проблеми, простягнула руки і промовила:

— Все добре, Едді. Привіт.

Він узяв її руку і притиснув до вуст, чого ніколи досі не робив. Цей жест не був ані зухвалий, ані вибачливий, — радше простий, відкритий і особистий.

— Мій літак розбився, — сказала Даґні, — і щоб ти, Едді, не хвилювався, розповім тобі правду: я поранилась, але не серйозно. Хоча пресі я про це не казатиму, так само, як і всім іншим. Тому й ти нічого не кажи.

— Авжеж.

— Я не могла ні з ким зв’язатись, але не через погане самопочуття. Це, Едді, все, що я можу розповісти. Не розпитуй, де я була і чому так довго не поверталася.

— Не буду.

— Розкажи краще, що таке план стандартизації залізниць?

— Це… Ох, ти не проти, якщо тобі про це розповість Джим? Найближчим часом. Мені просто духу не вистачає… Хіба що ти дуже цього хочеш, — витиснув він, згадавши про дотримання дисципліни.

— Ні, ти не мусиш. Просто скажи, чи я правильно зрозуміла цього стандартизатора: він хоче, щоб ти на два дні зняв з розкладу «Комету», а її паротяг віддав на транспортування грейпфрутів до Арізони?

— Все правильно.

— А вугільний потяг він скасував, щоб перевезти ті грейпфрути в його вагонах?

— Так.

— Грейпфрути?

— Усе правильно.

— Чому?

— Даґні, ніхто більше не вживає слова «чому».

Вона помовчала і знову запитала:

— А ти маєш якісь припущення щодо причини?

— Припущення? Припущень не маю. Я просто знаю.

— Чудово, то в чому ж вона полягає?

— Цей спеціальний грейпфрутовий склад — для братів Сматерів. Рік тому вони купили фруктове ранчо в Арізоні у попереднього власника, який збанкрутував через закон про зрівняння можливостей. Він володів цим ранчо впродовж тридцяти років. Брати Сматери прийшли в бізнес торік. Ранчо купили завдяки позиці з Вашингтона у рамках проекту відродження занепалих територій, таких як, наприклад, Арізона. У братів Сматерів у Вашингтоні друзі.

— І що?

— Даґні, це знають усі. Всі знають, що коїлося з розкладами потягів протягом останніх трьох тижнів, чому деякі райони і відправники вантажів отримують можливість транспортування, а деякі — ні. Натомість казати про те, що це всім відомо, заборонено. Ми маємо вдавати, начебто віримо, що «громадський добробут» — єдина причина всіх рішень, а добробут мешканців Нью-Йорка вимагає негайної доставки великої кількості грейпфрутів.

Він замовк, а потім додав:

— Наглядач за стандартизацією — одноосібний суддя громадського добробуту, він єдиний має владу над розподілом рушійної сили та рухомих складів по залізницях Сполучених Штатів.

Запала мовчанка.

— Розумію, — мовила Даґні. А за мить запитала:

— Що зробили з тунелем Вінстона?

— Закинули ще три тижні тому. Так і не розкопали потяг. Обладнання вийшло з ладу.

— А що зробили, щоб відбудувати стару лінію навколо тунелю?

— Відклали на потім.

— У нас іще залишилися якісь трансконтинентальні рейси?

Він здивовано глипнув на неї.

— Аякже, — кинув скрушно.

— На обхідному шляху через Західний Канзас?

— Ні.

— Едді, що тут діялося протягом останнього місяця?

Він усміхнувся так, ніби його слова були ганебним зізнанням:

— Протягом останнього місяця ми заробляли гроші.

Даґні побачила, як відчиняються двері й до приміщення заходить Джеймс Таґґарт у супроводі містера Мейґса.

— Едді, хочеш бути присутнім під час цієї розмови? — запитала Даґні. — Чи ти волів би її пропустити?

— Ні. Я хочу бути присутнім.

Джимове обличчя було схоже на пожований аркуш паперу, хоча на його м’якій, пухкій плоті зморщок не додалось.

— Даґні, нам треба багато чого обговорити, багато важливих змін, які… — пронизливо й квапливо заговорив він. — Я радий, що ти повернулась, щасливий, що ти жива, — нетерпляче додав, пригадавши раптом про її відсутність. — А зараз поговоримо про невідкладні…

— Ходімо до мене в офіс, — сказала вона.