Володимир Лис - Століття Якова

нас. І про те розповідає, як почула одного разу, вже на сьомому році висилки, коли обоє батьків Тимоша померли, тихий стукіт у вікно. Як очам своїм не повірила, побачивши при слабкому світлі місяця того, кого ніколи вже й сподіватися побачити не могла, хіба краплину своєї надії, десь у потаємному кутку берегла.

Тиміш, як виявилося, взнав її адресу в родичів, тієї ж тітки Катерини. А паспорт був справді чужий, тильки не вбитого червоноармійця, а колійного обхідника, якому Тиміш дав чималі гроші, а той повідомив, начеб паспорта на вокзалі вкрали.

Тиміш сказав, що він завербувався на лісосплав неподалік від їхнього теперішнього села. Рано-вранці вислизнув з їхньої оселі. Улянка потім мовби повезла гриби продавати в той посьолок. І «випадково» познайомилася з лісосплавщиком Степаном Кучеренком. Так тепер звали Тимоша. А потім і він до них прийшов. Перед тим дітей попередила Улянка. Через рік і шлюб, як належить, у місцевому сільсовєті взяли. Ще через рік, на сорок четвертім році, Улянка вже носила під серцем останню свою дитину – доньку Софійку. Зосечку.

– Зосю?

– Так.

– І як же знайшли?

Обличчя Улянки спохмурніло. Потім геть темна хмара його обгорнула. Взяла Тимошеву стопку, випила хутко-хутко.

– Найменший, Тимошик, щоперед вивозом родився, не знав батька, бо народився перед висилкою, – сказала глухо. – Ну, а старша, Варочка, знала. Та якось не втерпіла, братикові повідала, хто є цей дядя, якого вже звикали татком називати. Ну, а Тимошик... Другові своєму найвірнішому проговорився... А той батькам... Ну, а ті донесли куда тре’... Бандьора у нас, в деревне, живе, й усе, що мали, сказали... А може, й не сказали... Забрали Тимоша. Надвечір прийшли... З роботи якраз вернувся, вмивався. Ну, й мені сім літ дали за укриватєльство і недоносітєльство... Як вийшла, то... Зосюньку з детдому прийшлося забирати, признавати не хотіла. А Тиміш... Менший... Од батька одказався... Правда, рік тому приїжджав, прощення просив... Нє, він же тоді не хотів... І потому... Жисть, Яську, така ото була. А нащо така... Нащо, Ясю?.. Давай ще трохи лучче вип’ємо...

Випили. Та не п’яніли обоє. Улянка ще про своїх старших розказала. Про внуків чотирьох (ти ж помниш, як гонук мій Павлик приїжджав сюди гостювати?), про те, що живе коло Зосі, дочки... І що хоче на могилки сходити, до подруги своєї Зосі й до хрещениці Зосі-меншенької.

«Могли б разом бути, – подумав Яків. – І килько то дитей мали б. І симня... Симня була би яка. Зувсім инша. Господи Боже, святий і крепкий, про що я?»

Стис чарку в руці. На Улянку зирнув і тилько теперішню – стару, над столом нахилену, побачив.

...А тая, тая дівчинка ніби одбігла. Далеко кудись бігла стежкою повз хату. А він дивився їй услід довго-довго.

– То на могилки сходимо, Ясику? – голос Улянки.

Сходили. Постояли коло могил. Тоді Яків ще міг добре на ногах триматися. Ще тико сімдесятка набігала. А тепер...

Поїхала Улянка, як не вмовляв зостатися і разом жити.

– Не смійся, Ясю, – сказала. – Я таки вірю, що колись Тиміш зновика у вікно постукає...

Потім подивилася так якось, мов туманом оповитими очима:

– Може, якби ти колись було приїхав... Хотя нє... Ждала б я Тимоша все їдно...

І сказала далі, що Тимоша вона полюбила, вже як літ п’ять разом прожили. Та так полюбила, що на цілий вік. Мо’, й більше, як тебе колись, Ясю... Добрий він був, все їй тоді простив... Ой, який він був...

Поїхала Улянка. Хтів спитати, де тепер його син, який, знав, морським інженером став, та не посмів. Тільки й сказала – на Дальнім Востоці. На пенцию дострочно вийшов. Обіцяв приїхати... Ой, розкидало нас, розкидало, Ясю...

«Мо’, колись приїде? – подумав Яків. – Приїде-таки...»

Стояла вона край дороги, у автобус сідала – як у тумані. Ніби й не вона. 

«Може, то я їду?» – зненацька подумав Яків.

– Ну, Яську, автобус під’їжджає.

Улянка обіймає Соломію, ще одну свою родичку, Таньку Золиху, що проводжати прийшла, дочку й сина неїних, а тоді до Якова повертається. Очі дивляться з мукою і начеб... начеб ледь усміхнено.

– Ну, прощаймося, Ясичку...

– Приїдеш ще? – питає Яків.

І справді приїде. Тилько то буде Йванув син, а його, отже, Яковів онук. Зайде, коли в родичів гостюватиме. Дивитиметься і нічого не спитає. Скаже – батько од раку помер, все хтів на Вкраїну вернутися, як уже больний був. Тико як його везти було... Поїде внук, геть уже дорослий, сам батько давно, з двома дітьми – донькою і сином, що от-от дорослими стануть – з жінкою з розкосими очима, що всім тутечки дивуватиметься... Проведе їх до воріт і трохи далі Яків... Дивитиметься услід...

Поїхала й Улянка. Назавше. Як в той-таки автобус сідала, що до міста, до поїзда везти мав, у вікні ще оглянулася востаннє.

Що ще... Голос лишився... Як сиділи випивши – хіба їм багато було старим – спитала Улянка:

– Таки признайся... Ти Зосі зміняв? Як у тій же Германії був чи де там...

Він і признався: як у Германії – нє. А пізніш...

– Їден раз... Тая жінка, Улясю, мені життє врятувала...

А я – нє, – сказала Улянка. – Тико й мала за всеньке життє двох чоловіків. Тибе й Тимоша... Тамечки, в Сибірі, начальник лісосплаву клинці підбивав... Такеї блага для мене й дітей обіцяв... Озолотить, казав. А нє, то, казав, ще далі, на Сєвєр, за полярний круг запроторить... Хай, думаю... Бо ж там десь мій Тиміш... Крепко його полюбила... Не відпустило, от яка біда, Яську... А де він, Тиміш?

Умовкла. Дивилася, мов саме він, Яків, знав, щось таке про Тимоша, про весь отсей світ, чого инші не знали. Ніколи не бачив Яків такого болісного погляду.

19

Вже як до старості діло йшло, сталася з Яковом дивна придибенція. Якщо вранці вставав і бачив, що село огорнуте туманом – осіннім, зимовим чи й весняним – відразу виникало у нього нестримне бажання. Іти в той туман, розчинитися в ньому, в цій сірій густій масі. Спершу опирався, а потім і перестав.

Він вирушав у туман, брів крізь туман, і здавалося, що йде не просто так, а має стріти тут когось знайомого, кого він не міг здибати у звичайному своєму житті. Зосю... Бідних своїх доньок... Тих, з ким служив колись, з ким ділив біду і