Володимир Лис - Століття Якова

«Боже, що вона має казати? – думає Яків. – Ци скаже? Нащо, Боже...»

Не може пригадати тих слів, що каже Параска. Ни може. Летять вони, мовби у чорне провалля. Таке чорне, що й дна не видко. Тильки темрява там, внизу. Густа непроглядна темрява. А крізь неї лице доччине проступає. І чужі слова, ті, що неї навчили. Як Тиміш до хати зайшов, як... Дочка каже, а він кудись падає. У те провалля, у ту чорноту.

І постає перед очима чоловік, той чоловік...

Їхали із Олькою тоді до Артема на хрестини внуки. У Києві була пересадка. До якоїсь столовки зайшли неподалік вокзалу.

Він і побачив того чоловіка. П’яного, обірваного, хоч ще не вельми старого. Пляшки порожні од горілки стояли на столі, пиво недопите. І щось патякав той п’янізний чоловік. Знайомим здався. Ще й яким знакомим. Як уже перекусили, не витримав Яків, підійшов.

– Звиняюсь... лейтенант... Як там вас...

Осоловілі очі дивилися на нього. Геть затуманені.

– Какой єщо лейтенант? Я подполковнік... Госбезопасності... Во... чтоб ти знал... Чего уставілся...

– Ходімо, ходімо, тату, – то голос Ольки, що злякано шарпає його за рукав.

– Ми что, знакоміє, мужик?

– Ходімо, тату! Татусю, ходімте!

Слухається дочки. Уже в дверях оглядається. Чоловік за столом бере кухоль з пивом.

– Офіціантка! Охвіціантка, мать твою! Єщо водкі!

Завмирає Яків. Шарпається назад.

– Таточку, що ви-те надумали?

Болісний зойк Ольки, за рукав міцно вчепилася...

...Хтось ще торкає його за руку. Сусідка, Мотруна Гилькова. На тому суді.

– Чо’ тобі, Якове? Зле?

– А що? – Він не може збагнути, де перебуває.

– Ти ж наче спав і застогнав уві сні. Оно суддя в наш бік дивиться.

Яків отямлюється. Шепіт Мотрунин – грім серед тиші. Суддя, помічає він, хоче щось сказати, та тильки розтуляє губи. Ци то він не чує тих слів?

18

Як то було насправді з Тимошем, Яків дізнався через два десятки літ по тому.

– Погляньте, дєдьку Якове, яку я вам гостю привела.

На його подвір’я ступає стара і вже трохи згорблена жінка, зодягнута в чорну спідницю і жіночу маринарку.

«Десь я її бачив», – думає Яків.

– Впізнаєте? – питає Соломія, донька тітки Катерини, Катерини, Катерини, Катери...

– Улянка, – тихий зойк виривається з грудей Якова.

Спиняються одне навпроти одного. Стоять, мов на двох берегах широкої розмитої ріки, і, нарешті, одважуються обнятися. В Улянки з-під хустки волосся вибивається, сріблясте. На дозрілий полин схоже.

– Ти тоже постарів, Яську, – шепче Улянка. – Хоч і не так, як я.

– Чого ти... Чого ти...

Яків не може щось сказати, хоче заперечити й не може... Тильки тулить старе, колись знане ним тіло до себе, мовби намагається зігріти.

– От яка я тепер, Яську...

Очі такі знайомі і незнайомі.... Вицвілі, та в куточках виглядають крізь утому, хоч і постаріла, али таки бісики. А може, йому хотілося їх побачити?

Виявилося – Улянка таки вирішила, як вона каже, хоч перед смертю навідатися до рідного села. Бо раніше збиралася і ніяк не могла зібратися. Все, каже, чудилося, здавалося – от поїде, а тим часом приїде Тиміш, а її вдома нима.

Коли вже до хати зайшли і чарку випили, закушуючи салом, огірками свіжими і яєшнею, коли й Соломія пішла, лишивши їх наодинці, попросила Улянка:

– Розкажи, як Тимоша судили...

– Мо’, не треба?

Яків спробував опиратися. У голові, трохи захмеленій (николи не був пияком, як міг, боронився од того зілля, хоч чарку-другу міг перехилити), шуміло, али не від випитого. То був шум якогось незнаного старого дерева, що єдине шумить серед тихого-тихого лісу. А він йде до того дерева, чує той шум й намагається обминути, али щось туди тягне. Ци й обмине...

Таки розказав. Навіть про те, що Тимошу намагалися убивство його сім’ї приписати. Про ту розмову в районі, в кагебе, розказав – геть усе.

– Він не вельми... Він не трусився?..

– Трусився?

Ага, чи не трусився, сказала Уляна. Бо ж десь за рік перед тим, як забрали, то щось у тайзі підчепив, як ходив на полювання, то часом ні з того, ні з сього пропасниця починала бити. Отако-о трусився.

– Нє, не трусився, – сказав Яків. – Сидів...

Сидів, як закам’янілий. Час від часу підводив голову. У зал вдивлявся. Тоді хтось із сільських активістів, чи тих, чиї сім’ї вважалися постраждалими од бандерівців, кричав, що він, мовляв, ще й очі сміє піднімати, бандюка. Були й инші виступи. Али про них Яків не став казати. А от про останні слова Тимоша сказав. Дослівно.

– Я боровся з радянською владою, – сказав Тиміш. – Боровся, бо й вона мене обідила.

– Говоріть по суті, – перебиває суддя.

– Я й кажу по суті, – у тихім голосі Тимоша була неприхована гіркота. – Я й кажу так. Знаю, що милості мені не буде. Воював я... За що, самі знаєте.

– Ви були бандитом, – не витримує обвинувач.

– Може, й так, – погоджується Тиміш. – Як для кого... Я вбивав людей, яких вважав ворогами, визнаю. Тих, хто був за власть, з якою ми воювали, – тоже признаю. – Переводить дух. – І прошу вибачити і простити, коли кого чим обідив. Али я николи не підняв руку на безневинну жінку чи дитя... Чуєте, николи! І твеї сім’ї, Якове, я не вбивав... Хай Бог боронить. І твеї сім’ї, Текле, тоже... І твого чоловіка, Василино... В остальному простіть... Жити, звісно, хотів би...

От і вся остання промова. Тиміш сідає на лавку, між двома солдатами, які змінили міліціянтів на другий день суду.

І ніби поруч їх, Якова і Улянки, на лавку сідає. Яків устає і приносить ще одну чарку. Ставить.

Улянка витирає сльози. Шкарубкою, поораною, висохлою долонею.

– Ой, Ясю...

– Пом’янемо його душу, – Яків розливає ще самогонку.

І в третю чарку наливає.

П’ють.

Їдна повною зостається.

Яків торкається Улянчиної руки. Висушеної, поораної жилами. Наче скибки маленькі серед малого поля.

– Що, Яську?

– Яську... Давно не чув...

– Давно, Яську...

А потім розказує Улянка, як вони жили там на висилці. В тайзі, на березі великої річки Об. Коротке дивне назвисько. Як бідували, особливо перші роки. Хоч, каже, люди там прості й не такі заздрісні, як у