Віктор Суворов - Оповіді визволителя

День Наказу — великий головний біль всьому командному складу. Страшний п’яний дємбєль, який вже вийшов з підпорядкування, якому тепер плювати і на Дисциплінарний статут, і на гарнізонний патруль. Дємбєлів багато. Вони — зграя. Вони — натовп. У натовпі людина звіріє. І в руках цієї п’яної горлаючої юрби піротехніка. Юрба святкуватиме. Чекайте біди, товариші командири!

Ситуація ускладнювалася тим, що крім вибухових пакетів і сигнальних ракет солдати і сержанти ховали патрони і гранати, в основному РГД-5. Встежити за цим було неможливо. Стрільби на полігонах йдуть вдень і вночі. Танки стріляють, бронетранспортери, гранатомети ляскають, довгими чергами садять ручні і станкові кулемети, короткими чергами — автомати. І поруч метання гранат — взвод за взводом, рота за ротою. Вся увага кожного офіцера, що метанням гранат керує, на те, аби самому з учнем не підірватися. Бо ж граната у дурня, скільки його не вчи, і в руці рвонути може. Може граната при невдалому кидку поруч впасти. Може солдатик від хвилювання оступитися. Так що керівнику зовсім не до того, скільки ящиків підвезли, скільки солдатам видали і скільки тих гранат розірвалося. Коли кидають гранати сотнями щодня, поцупити одну-дві зовсім не проблема.

Тому день Наказу для офіцера — самий гидотний день з усіх можливих.

Коли до Наказу залишається сто днів, в частинах різко посилюється контроль — технічний, протипожежний, санітарний і всякий інший. Проте в ході раптових перевірок товариші офіцери шукають зовсім не течі на горищах, не гнізда щурячі і не поломки в системах опалення. Вони шукають все, що може іскритися, горіти яскравим полум’ям і гуркотіти.

Заведено було так, що в кожному навчальному полку половина складу перебувала у військовому містечку, половина — на полігоні. Через два тижні змінювалися.

Мені в тому році дуже не пощастило. Коли б рота моя в день Наказу була у військовому містечку, то що-небудь з палаючого, іскристого, димового, виючого і вибухового можна було б знайти, полазивши по горищах і сараях. Та мій батальйон зустрічав той день на полігоні. А в карпатських лісах шукати марно.

3

Служба моя в навчальній дивізії не склалася.

Як же вона могла скластися? Мені належить взводом командувати. А у мене в підпорядкуванні рота. В роті має бути п’ять офіцерів. А я один. Тимчасово виконуючий обов’язки. З цими обов’язками не справляюся. Роту мою вже без всяких жартів майже офіційно називають НУРР — некерована рота Різуна. Сержанти у мене — звірі. Роту тримають міцно. Тільки сержантів своїх я втримати не можу.

Був би взводним, з чотирма сержантами впорався б. Впорався б і з усіма шістнадцятьма сержантами, коли б у мене в роті були ще офіцери. А не було їх. Тільки старшина, і той не з найкращих.

В інших ротах становище таке ж або майже однакове. Нестача офіцерів жахлива. Одначе мій друг Володя Архангородський — з ним ми в училищі в одному взводі були — вже на навчальній роті затверджений. Він справляється. Лейтенант на посаді майорській. Я на такій же посаді, тільки він вже постійний, а я тимчасовий. Його на кожній нараді офіцерів хвалять, а мене коли й згадають, то лише в якості прикладу негативного.

І ось підійшов той самий день. З шістнадцяти моїх сержантів на дємбєль йшли семеро.

У тому, що мої службові відносини з ними не склалися, звинувачувати можна було лише мене одного. Коли учні не розуміють вчителя, коли не слухають його і не поважають, значить, такий це вчитель. Це як в літературі: коли книгу якогось автора ніхто читати не хоче, кого ж звинувачувати, крім самого автора?

Я нікого й не звинувачував. Не зміг з сержантами, які службу завершили, контакт знайти, не зміг ключик підібрати — сам винен.

У тому, що вночі мої дємбєля переп’ються, влаштують концерт і салют, сумніватися не доводилося. Разом з ними і вся рота буде веселитися. У кожного своє свято.

Тільки не в мене.

Одначе вони, дємбєля мої, чесно пройшли через всі випробування. Вони заслужили свято.

Що я міг для них зробити?

Поміркував.

Помічником начальника штабу батальйону був лейтенант Мишко Соколов. Він всі розклади бойової підготовки складав. Його я умовив поставити мою роту останньою в розкладі на стрільбу з танків.

Черговим по танковому стрільбищі був лейтенант Валєра Арбузов. Його я просив оголосити відбій стрільбі на півгодини пізніше. Він не погоджувався. Однак і його я умовив.

На пункті боєпостачання я заздалегідь заначив три бронебійних снаряди. З цим проблем не було. Головне, щоб потім за звітами правильна кількість стріляних гільз пройшла.

Дні Наказу — це ті рідкісні дні, коли вночі на полігонах ніхто не стріляє. Стрільба завершується о 16:00. Труба співає відбій, червоні прапори на вишках спускають, бронетранспортери мчать знімати оточення.

Спорожнів полігон, однак труба не співає, червоні прапори так само на щоглах і оточення поки не зняте.

Одна моя рота залишилася і три танки на вогневому рубежі. Вишикував я роту біля тих танків. Сержантам, які відслужили, наказав зі строю вийти. Вийшли вони. Сказав я їм щось зовсім просте про те, що служили вони чесно, за що я їх дякую. І праву долоню — до козирка.

А це сигнал.

Гримнули три танкові гармати одна за одною.

Дємбєлям оголосив, що вони вільні, старшині наказав вести роту в розташування.

Обступили мене дємбєля. Тепер вони мені подяку висловлюють за службу спільну, забути просять те, що між хорошими людьми забувати прийнято. Лиш один якось не дуже доброзичливо налаштований. Відчуваю, що він вже першу порцію звеселяючого зілля прийняти встиг. І він мені:

— А ми все одно вночі салют влаштуємо.

Відповідаю: влаштовуйте, коли вам справжнього бронебійного салюту мало, діставайте пукалки приховані, чим би дитя не тішилося. Мене в роті не буде, і старшину зараз відішлю в гарнізон. Його також не буде.

4

У лісі віддалік від солдатського табору — старий будинок, побудований колись дуже заможним громадянином Румунії. Потім товариш Сталін віджав — вибачте, звільнив — ці землі, які ніколи раніше Російській імперії не належали. Будинок цей виявився в межах полігону. Був він великим, світлим, затишним. У найбільш просторій кімнаті — камін з гранітних брил. У тому будинку жили офіцери, коли їхні підрозділи виходили на полігон. Виходило, що в таборах у офіцерів житлові умови були кращі, ніж у гарнізоні. Тут і веселіше було. Увечері не розповзалися товариші офіцери до своїх сімей, а