Джоан Харріс - Шоколад

запаху? Стоячи по пояс у неспокійній траві, я раптом відчув неймовірну важкість у нижній частині хребта.

– От скажіть мені, мадемуазель…

Вона слухняно повертається до мене обличчям, посміхається.

– Поясніть, чого ви домагаєтеся, спонукаючи моїх парафіян кидати свої сім’ї, жертвувати своїм добробутом…

Вона дивиться на мене порожнім поглядом.

– Кидати сім’ї? – Вона розгублено позирнула на купу бур’янів на стежці.

– Я кажу про Жозефіну Мускат, – сердито пояснив я.

– А-а-а, – вона вщипнула стеблинку лаванди. – Вона була нещасною. – Очевидно, для неї це вичерпне пояснення.

– А тепер, порушивши шлюбну обітницю, кинувши все, відмовившись від колишнього життя, вона, по-вашому, стала щасливішою?

– Звичайно.

– Чудова філософія, – презирливо посміхнувся я. – Якщо її сповідують люди, для яких не існує таке поняття, як «гріх».

Вона засміялася.

– А для мене й справді такого поняття не існує. Я в це не вірю.

– У такому випадку мені дуже шкода ваше нещасне дитя, – уколов я її. – Воно виховується в безбожжі й аморальності.

– Анук знає, що добре, а що погано, – відповіла вона, пильно дивлячись на мене, але вже не насміхаючись, і я зрозумів, що нарешті зачепив її за живе. Одержав над нею одну малесеньку перемогу. – Щодо Бога, – відрубала вона, – не думаю, що, одягнувши сутану, ви отримали одноособове право на спілкування з Господом. Певна, ми цілком могли б співіснувати з вами в одному місті, чи вам не здається? – уже більш м’яко закінчила вона.

Я не став відповідати на її питання – знаю, що ховається за її терпимістю, – замість цього мовив з гідністю:

– Якщо ви й справді хочете сіяти добро, ви вмовите мадам Мускат переглянути своє поквапне рішення. І переконаєте мадам Вуазен виявляти розсудливість.

– Розсудливість? – вона вдає здивування, хоча насправді чудово розуміє, про що йдеться. Я майже слово в слово повторюю їй те, що сказав рудому церберові. Арманда стара, свавільна й уперта. Однак люди її віку не здатні правильно оцінити стан власного здоров’я. Не розуміють, як важливо дотримувати дієти й строго виконувати приписи лікаря. А вона і далі завзято ігнорує факти…

– Але Арманда цілком щаслива в себе вдома, – розважливим тоном заперечує вона. – Вона не хоче перебиратися до притулку для старих. Вона хоче померти там, де мешкає.

– Вона не має права! – луна мого голосу відгукнулася на площі, як клацання батога. – Не їй ухвалювати рішення. Вона могла б ще довго жити, можливо, років з десять…

– Вона й проживе. Що їй заважає? – у її тоні звучить докір. – Ноги в неї ходять, розум ясний, вона самостійна…

– Самостійна! – Я ледь приховую роздратування. – За півроку вона осліпне. І що тоді буде робити зі своєю самостійністю?

Уперше Роше збентежилась.

– Нічого не розумію, – нарешті промовила вона. – По-моєму, із зором у неї все гаразд. Вона ж навіть окулярів не носить, вірно?

Я уважно подивився на неї. Вона й насправді перебувала в невіданні.

– Виходить, ви не розмовляли з її лікарем?

– З якої б то речі? Арманда…

– Арманда серйозно хвора, – перебив я її. – Але постійно заперечує це. Тепер ви розумієте, наскільки нерозважлива вона в своїй упертості? Вона не бажає зізнатися в цьому навіть собі й своїм близьким…

– Розповідайте, прошу вас. – Погляд у неї твердий, як камінь.

І я розповів.

29

16 березня. Неділя

Спочатку Арманда робила вигляд, начебто не розуміє, про що йдеться. Потім, узявши владний тон, зажадала, щоб я сказала, «хто це наплів», одночасно звинувачуючи мене в тому, що я пхаю ніс у чужі справи й взагалі не розумію, про що кажу.

– Армандо, – сказала я, тільки-но вона замовкла, щоб відсапатися. – Розкажи мені все. Поясни, що це значить. Діабетична ретинопатія…

Вона знизала плечима.

– Чому ж не пояснити, якщо цей чортів лікар однаково всім розбовкає? – тон у неї сварливий. – Звертається до мене так, начебто я не в змозі самостійно вирішувати за себе. – Вона сердито глянула на мене. – І ти, мадам, туди ж. Квокчеш навколо мене, метушишся… Я не дитина, Віано.

– Я знаю.

– Що ж, добре. – Арманда узялася за чашку, що стояла біля її ліктя, але, перш ніж підняти, міцно обхопила її пальцями, перевірила, чи надійно вона сидить у руці. Це не Арманда, а я сліпа. Червоний бант на ціпку, невпевнені жести, незакінчена вишивка, різні капелюшки з крисами, що приховують очі…

– Допомогти мені нічим не можна, – мовила далі бабуся вже м’якшим тоном. – Наскільки я розумію, це невиліковно, а тому нікого, крім мене, не обходить. – Вона ковтнула із чашки й поморщилася. – Настій ромашки, – це сказане без захвату. – Нібито виводить токсини. На смак – котяча сеча. – Так само обережно й неквапливо вона поставила чашку. – Погано тільки, що читати не можу. Зовсім перестала шрифт розбирати. Мені Люк читає іноді. Пам’ятаєш, як я попросила його почитати мені Рембо в ту першу середу?

Я кивнула.

– Ви так кажете, начебто з тих пір років з десять минуло.

– Так воно і є, – голос у неї безбарвний, майже без інтонацій. – Я добилася того, про що колись і мріяти не сміла, Віано. Мій онук відвідує мене щодня. Я розмовляю з ним, як з дорослим. Він гарний хлопець і добрий, переживає за мене…

– Він любить вас, Армандо, – вставила я. – Ми всі вас любимо.

– Ну, може, і не всі, – гмикнула вона. – Однак це не має значення. У мене є все, що мені потрібно для повного щастя. Будинок, друзі, Люк… – Вона кинула на мене докірливий погляд і рішуче заявила: – І я не дозволю, щоб у мене все це забрали.

– Я не розумію. Адже вас ніхто не може примусити…

– Я кажу не про конкретних осіб, – різко перервала вона мене. – Нехай Кюсоне скільки хоче розповідає про імплантацію сітківки, сканограми, лазерну терапію й іншу єресь… – Вона не приховувала свого презирства до сучасної медицини. – Фактів це не змінить. А правда полягає в тому, що я скоро осліпну й запобігти цьому процесу не може ніхто.

Вона склала на грудях руки, даючи зрозуміти, що тема закрита.

– Мені треба було раніше до нього звернутися, – додала вона без гіркоти. – Тепер процес незворотний, і зір з кожним днем погіршується. Ще півроку я щось зможу бачити – це якнайбільше, що він може мені обіцяти, – потім богадільня, хочу я того чи ні, до самої смерті. – Вона помовчала й проронила задумливо, повторюючи слова Рейно: – Диви, ще років з десять проживу.

Я хотіла заперечити їй, мала намір сказати, що її життя не скінчене, але передумала.

– І не дивися на мене так, дівонько, – Арманда пустотливо