Джоан Харріс - Шоколад

підштовхнула мене ліктем. – Після шикарного обіду з п’яти страв тобі хочеться кави й лікеру, правильно? Ти ж не станеш їсти на десерт кашу, вірно? Просто заради того, щоб напхати в себе побільше?

– Армандо…

– Не перебивай. – Її очі блищать. – Це я до того кажу, що потрібно знати, коли зупинитися, Віано. Потрібно вчасно відсунути тарілку й попросити десерт. За два тижні мені буде вісімдесят один рік…

– Але це однаково ще не вирок, – не стрималася я. – Не можу повірити, що ви готові ось так просто взяти й здатися.

Арманда подивилася на мене.

– І все-таки ти сама порадила Ґійому не позбавляти Чарлі останньої краплі поваги.

– Але ж ви не собака! – сердито вигукнула я.

– Ні, – тихо відповіла Арманда. – І в мене є вибір.

Нью-Йорк – жорстоке місто. Узимку нестерпно холодно, улітку – нестерпно задушливо, суцільний несмак усюди. За три місяці навіть до шуму звикаєш, перестаєш помічати гудіння машин і людських голосів, місто обгортає, немов у дощ. Вона переходила вулицю, вертаючись додому з кулінарії з пакетом, у якому лежав наш обід. Я помітила її, коли вона була на середині проїзної частини, перехопила її погляд, мигцем глянула на рекламу цигарок «Мальборо» – чоловік на тлі червоних гір – за її спиною… І раптом побачила таксі, що мчало на неї. Відкрила рота, щоб крикнути, попередити її. І заціпеніла. Усього на мить, на одну мить. Цього було досить. Чи від страху мій язик прилип до піднебіння? Або просто всі реакції організму вповільнюються, побачивши неминучу небезпеку, й думка в мозку формується болісно довго? Або мене паралізувала надія, та сама надія, яка приходить, коли сподіватися вже немає на що, й життя перетворюється на безперервне повільне катування самообманом?

Звичайно, maman, звичайно, ми дістанемося до Флориди. Обов’язково дістанемося.

На її обличчі застигла посмішка, очі неприродно яскраві, блищать, як іскри салютів Четвертого липня.

Що я буду робити, як буду без тебе?

Не хвилюйся, maman. Ми прорвемося. Обіцяю. Довірся мені.

Поруч із мерехтливою посмішкою на вустах стоїть Чорний чоловік, і в цю нескінченну мить я розумію, що на світі є щось страшніше, набагато страшніше за смерть. Потім заціпеніння минає, і я наповнюю вулицю пронизливим лементом, але моє застереження запізнилося. Вона звертає до мене розгублений погляд, її губи складаються в посмішку – що, що таке, любонько? – і мій крик – те, що я прокричала замість «maman», – потонув у вереску гальм.

«Флорида!» Схоже на жіноче ім’я. Це заверещала на всю вулицю молода жінка. Покидавши покупки – оберемок бакалійних продуктів, пакет молока, – вона вискочила на дорогу з перекошеним обличчям. «Флорида!» Начебто так кличуть літню жінку, яка вмирає на вулиці.

Вона померла перш, ніж я встигнула до неї підбігти. Померла тихо й буденно, так що я мало не засоромилася своєї надто бурхливої реакції. І велика жінка в рожевому спортивному костюмі утішала мене, обхопивши своїми товстими м’ясистими руками. А я насправді відчувала полегшення, і мої сльози були сльозами гіркої пекучої радості тому, що я нарешті звільнилася від тягаря. Дісталася до фінішу цілою й неушкодженою, або майже неушкодженою.

– Не плач, – лагідно сказала Арманда. – Хіба не ти завжди кажеш, що найголовніше на світі – щастя?

Я з подивом помітила, що моє обличчя мокре від сліз.

– До того ж мені потрібна твоя допомога. – Завжди й у всьому практична, Арманда витягла з кишені носову хустку й простягнула її мені. Хустка розливала аромат лаванди. – Я на день народження хочу влаштувати вечірку, – оголосила вона. – Ідея Люка. Витрати не мають значення. Тебе я попросила б забезпечити меню.

– Що? – знітилася я від настільки швидких переходів від смерті до свята й назад.

– Мій останній бенкет, – пояснила Арманда. – До цього буду вживати всі ліки, як пай-дівчинка. Навіть чай цей смердючий буду пити. Хочу відсвяткувати вісімдесят перший день народження, Віано, у колі всіх своїх друзів. Бог свідок, навіть дочку свою дурну запрошу. Улаштуємо твоє свято шоколаду із шиком. А потім… – Вона байдуже знизала плечима. – Не кожному так щастить, – зазначила Арманда. – Не кожному випадає шанс усе спланувати, навести лад у кожному кутку. І от ще що… – Вона зупинила на мені пронизливий погляд. – Нікому ні слова. Нікому. Втручання я не потерплю. Це мій вибір, Віано. Моє свято. І я не бажаю чути плач і ниття на своєму торжестві. Ясно?

Я кивнула.

– Обіцяєш?

Я немов би розмовляла з невгамовною дитиною.

– Обіцяю.

Її обличчя знову засяяло від задоволення, як завжди, коли вона починала розмову про смачну їжу. Арманда потерла долоні.

– А тепер обговоримо меню.

30

18 березня. Вівторок

Удвох із Жозефіною ми працювали на кухні. Я здебільшого мовчала, і вона навіть висловила зауваження щодо цього. Ми вже наробили триста великодніх пакуночків із шоколадними цукерками – перев’язані стрічками, вони лежали акуратними стосами в підвалі, – але я планувала приготувати вдвічі більше. Якщо вдасться продати їх усі, прибуток буде солідний, і, дивись, цього виторгу вистачить на те, щоб ми осіли тут назавжди. Якщо ні… Альтернативи я не допускала навіть у думках, хоча флюгер на вежі скрипів так, начебто реготав наді мною. Ру вже почав облаштовувати для Анук кімнату на горищі. Свято шоколаду – ризикована оборудка, але нашими долями завжди володів ризик. До того ж ми робимо все можливе, щоб наша вигадка увінчалася успіхом. До Ажена і сусідніх міст розіслали афіші. Домовилися, щоб місцеве радіо щодня повідомляло про наше свято на великодньому тижні. Будуть квіти, ігри, музика, – декілька давніх друзів Нарсіса організували невеликий оркестр. Я розмовляла з лоточниками, котрі торгують на ринку по четвергах, і вони пообіцяли розбити на площі торговельні намети із дрібничками й сувенірами. Діти на чолі з Анук і її приятелями будуть шукати крашанки; кожен одержить cornet surprise.[45] А в «Небесному мигдалі» ми встановимо величезну шоколадну статую Остари зі снопом колосся в одній руці й кошиком в іншій, повним яєць, якими будуть ласувати всі учасники свята. До Великодня менше двох тижнів. Ми робимо порціями по п’ятдесят штук мініатюрні шоколадки з лікером, трояндочки, монетки в золотій оболонці, фіалкові помадки, шоколадні вишеньки, мигдальні рулетики й викладаємо їх стигнути на змащені жиром дека. Після начиняємо цими солодощами акуратно розщеплені порожні яйця й фігурки тварин. У кожне гніздо з карамелі з яйцями у твердій цукровій шкаралупі саджаємо чубату шоколадну курочку. Рядки кроликів, начинених позолоченим мигдалем, чекають, коли їх обернуть у фольгу й розкладуть по коробочках. По полицях крокують