Сергій Ухачевський - Легенди нескореної зими

Роман є породженням фантазії Автора та його суб’єктивним поглядом на те, що відбувалося в Україні взимку 2013–14 років.
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.

Це — історичний малюнок певної доби.

УХАЧЕВСЬКИЙ Сергій

Легенди нескореної зими. Роман. — Львів: Кальварія, 2016. — 288 с.

ISBN 978-966-663-362-3

Новий роман автора бестселера «Карпатський капкан», воїна, сценариста, та «Золотого письменника України» Сергія Ухачевського.
Жорстка й відверта розповідь про події на Майдані та поза ним, про маловідомі подвиги інсургентів та їх побут, про «героїв» антимайдану та його спонсорів. Так про Майдан 2013–14 років не писав ніхто.
Події роману відбуваються на вулицях та площах Києва, у майданівських та антимайданівських наметах, готельних апартаментах Відня та Парижа, владних кабінетах Банкової та Кремля.
А за подіями, котрі вирують у романі, стоять ще одні персонажі — політики. Для них Революція — лише розмінна монета у досягненні власних цілей. І коли майданівський народ рвонув добровольцями відстоювати цілісність України, уся політична потороч — рвонула у владу...

Сергій Ухачевський

Легенди нескореної зими

Безсмертя народу почувалося тут, на могилках, в отсій давній зміні людських поколінь. Тут сиділа і лежала сама неначе історія. На присипаних свіжою землею утратах, серед низесеньких горбочків далеких сивих пращурів, сиділи, спираючись на автомати, молоді гості-герої і оповідали звільненим з неволі старшим людям про свої діла. Вони читали їм величезні ненаписані книги оповідань, яких ще ніколи не знав світ і ні один письменник. Вони оповідали про події, учасники і автори подій. Події були так густо замішані людським м’ясом, сльозами, кров’ю, криком, стогонами, прокляттями, утратами, що ніхто вже нічому не дивувався. Це був уже новий світ, нова дійсність серед старої природи на руїнах старих розвалених хат, у старій, землистій одежі, немита.

Олександр Довженко

«Україна у вогні»

Частина перша

Текст Романа Староверова. Цитата: «ЭТО СТОИТ ПРОЧТЕНИЯ!!!!!!!! АД! АД НА МАЙДАНЕ! Переписка «Беркута» между собой. Взгляд с другой стороны.)

Безпорядки начались еще 23 числа. По телеку сука 2 дня ни слова. И потом никто не показывал, как под кабмином играли немецкие наступательные марши и развивались флаги со свастиками и рунами третьего рейха. Никто не видел как 18 летнего срочника солдатика разпяли на решетке на воротах в арке на входе в один из двориков, не показывали как водила автобуса не стал ехать по демонстрантам, когда его заблокировали, и остановил автобус. Фашисты разорвали этот автобус. там был десяток беркутов.

http://www.buzina.org/forum.html?func=view&catid=10&id=7353

(забережено авторську граматику і орфографію)

Еліта

У четвер, 20 лютого 2014 року, ще з досвіту, у vip-терміналі «C» аеропорту «Бориспіль» стояв дикий ажіотаж. Десятки чартерних рейсів і приватних літаків поспіхом відлітали за кордон. Навантажені баулами, чемоданами, торбами, поспішали покинути Україну політики, чиновники і бізнесмени. Створена ними черга і висловлені персоналу аеропорту хамські претензії спричинили хаос у роботі диспетчерів. Насправді термінал був не гумовим, а злітні смуги не безрозмірними, тому ні погрози, ні матюки тут не допомагали. Втікачі, спітнілі і сполохані, лаялись між собою, кричали в телефони, влаштовуючи скандали чиновникам Мінтрансу, Державіаслужби України, щоб ті дали можливість якнайшвидше полишити країну… а ще давали прочуханів підлеглим, боржникам, дружинам, дітям… В повітрі висів добротний мат — робоча мова української еліти. Чи варто говорити, що більшість літаків обирали курс на Москву, а деякі чомусь — Ростов-на-Дону? Близько десятка чартерів були на Крим, стільки ж — на Донецьк і Луганськ. Тим, кому в житті пощастило більше і вони менше «замазались» в ділах «сім’ї», вилітали в кляту Гейропу[1].

Оскільки черга рухалась повільно, «еліта», пройшовши митний контроль, нетерпляче телефонувала до «своїх», щоб дізнатись, що відбувається на Майдані, де вже третій день точились криваві бої… Бої, які, схоже, закінчяться перемогою повстанців. Новини для «еліти» були невтішними — вевешники, мусора і навіть беркутня здавались у полон повстанцям, інші — кидали позиції та давали драла. Через це втікачі ще більше нервували, притупцьовували на місці, ніби так могли прискорити відліт; у них тривожно бігали очиці, пітніли руки. У замкненому просторі залу очікування повітря швидко наповнювалось густим духом тваринного страху і ненависті, приправлених млосним смородом учорашнього перегару і сьогоднішнього похмілля, курива і липкого тривожного поту.

Втікачі гарячково поглядали на дорогу — чи не прийдуть зараз по їхні душі люди з Майдану. Та поки до летовища над’їжджали лише набиті пасажирами і валізами дорогі авто, мікроавтобуси з різнокаліберними халдеями, дрібними чинушами, мордатими ментами і есбеушниками. Вони прихопили з собою державні таємниці та бабло, нажите непосильною працею у комфортабельних кабінетах, і з цим багажем драпали з України.

«Еліту» супроводжували гламурні дами у дорогих шубах, із сумками, інкрустованими скельцями від Сваровскі. У більшості були неприродньо довгі ноги в чоботах на високих ортопедичних платформах, теж розцяцьковані стразами, на пальцях рук — без смаку нанизані один на один персті, надуті губища і вирячкуваті очі. Вони перли на собі все, що не встигли запакувати у валізи; за ними тягнувся млосний шлейф парфумів, якими вони залились перед відльотом у далекі краї. Більше нічим особливим дами не вирізнялись. Схоже, втікачі брали з собою коханок, залишаючи дружин доглядати за господарством. Хто знає, може, скоро це закінчиться, і можна буде повертатись до «сімейного вогнища»?..

А біля терміналу «F», що стояв приречено огороджений дротяною сіткою з колючою плетінкою[2], до стовбців було прив’язано з десяток дрібних породистих песиків. Їхні хазяйки запросто покинули своїх вчорашніх улюбленців. Тваринки розгублено озирались, жалібно скавуліли і тремтіли всім тілом, наче від холоду, хоча було напрочуд тепло, як для лютого. Їх опанував страх перед невідомістю. Очі-намистинки жалісливо і панічно дивились на незнайомий великий світ.

Таксисти аеропорту, які не вирізнялись витонченими манерами і навіть співчували Майдану, підсміювались з утікачів і покинутих собачат. З їхньої лексики не зникало слово «потвори», особливо це стосувалось дам з надутими губами, пекінесів і мопсів. Втікачів-мужчин вони іменували по-чоловічому просто, але справедливо — «підараси». Це слово не мало нічого спільного зі статевими нахилами бігунців, а скоріш з їхніми моральними якостями.

Нині таксистам вдалося непогано заробити, з самого ранку перевізши сотні пасажирів в аеропорт. І зараз вони почувались господарями становища. Розмовляли голосно, матюкались і плювали на асфальт, кидаючи недопалки просто під ноги. З радіо, включеного в одній з машин, долинав репортаж із Майдану. Повстанців розстрілювали на вулиці Інститутській. Саме було чути голос Жені Нищука: «Прикривайтесь щитами! Прикривайтесь щитами!»

На весь аеропорт було всього-на-всього двоє жовтодзьобих міліціонерів. Почувши цей заклик, обоє покинули свій пост і кудись зникли.

Потік пасажирів несподівано вщух. Останнє таксі приїхало близько полудня. З нього вивантажився мордатий дядько і несподівано прудко погнав на посадку через vip-термінал. Це був міністр енергетики та вугільної промисловості Ставицький. Його літак, завантажений накраденим добром, вже кілька годин стояв «під парами» на злітній смузі.

Таксист із наколкою на тильній стороні долоні «ВДВ», котрий привіз міністра, критично оцінив обстановку і підійшов до покинутих песиків. Одразу ж вибрав двох і повідомив колегам, що ці собаки доволі дорогі, їх можна вигідно продати. Це спонукало таксистів до «милосердя» і скоро всі тваринки опинились у натруджених водійських руках. Не обійшлось без штовханини — кому дістанеться більше «потвор».

Цей спалах кінологічної любові не випустив з їхньої уваги момент прибуття на посадку приватного літака з Відня. Одразу під термінал над’їхав дорогий джип; з нього вивалились водій і двоє охоронців, котрі виглядали надто манірно, як для професійних bodyguards.