Сергій Ухачевський - Легенди нескореної зими

На що водії порснули від сміху.

Що справді одразу впадало у вічі — єдиний фаховий аксесуар у професійному антуражі цих охоронців — фурнітура від рацій у вухах, а ще — по-модному неголені пики. Нижче йшли приталені куці піджачки, вузенькі штанці, через що довгоносі лаковані черевики охоронців здавалися на кілька розмірів більшими. Було геть не зрозуміло, як вони рухалися б у разі нападу на свого підзахисного — штани точно репнули би по швах, а в туфлях, схожих на коротенькі лижі, просто заплуталися б. Де вони приховували свою зброю в такому одязі, було незрозуміло. Таксист-десантник басовито зробив такий висновок:

— Нє, їм зброя не потрібна, вони своїх врагов — перейшов на манірну тональність: — цвєточком по щєкам, цвєточком по щєкам! Отхлєстают до смєрті.

Скоро з терміналу вийшов худенький жевжик, одягнений у костюм, поверх якого була куца курточка, одягнена так, що поли піджака виглядали назовні. Він щось коротко кинув охоронцям і сів у машину. Авто рвонуло з місця і помчало в бік Києва.

Таксист-десантник підбив підсумок короткій дискусії:

— Що і требувалось доказать: які охранніки, такий і олігарх…

Хтось зауважив, що всі олігархи сьогодні дали драла, а цей навпаки, чогось приперся в Україну… Досвідчений таксист на це заявив:

— Від цих гоміків можна чого хочеш чекати. Або приїхав любовника спасати, або у власть влізати. Час підходящий… Пригадаєте моє слово, пацани, зараз тут таке почнеться, що пора запасатись бронєтрусами, гречкою і спічками. Хотя я, із усіх продуктів першої необхідності вибрав би парочку наганів і ящик патронів…

А ще через кілька годин спорожнілий аеропорт «Бориспіль» узяв під охорону перший взвод восьмої сотні Самооборони Майдану. Аеропорт завмер, затих, причаївся. На чати стали задимлені та втомлені останніми триденними боями майданівці. У них були потовчені, погнуті, подекуди прострілені, алюмінієві щити, різнотипна, часто пропалена і подерта форма, дешеві бронежилети другого класу і пощерблені, зате такі надійні кийки, один на всіх автомат Калашникова і три травматичних пістолети.

Таксист-десантник, коротко поговоривши з ними, повідомив своїм колегам:

— У нас вихідний до понеділка… Не знаю якого місяця і якого року… Тільки про парочку наганів вам ліпше забути. Я вам цього не говорив. Мінімум «калаш»… Скоро почнеться веселуха, пацани…

Наша революція

Жевжик, котрий не так давно прилетів із Відня, досить швидко опинився у Києві, оскільки дороги були майже порожні, попри кінець робочого дня. Він вийшов з машини біля готелю «Салют», тримаючи мобільний телефон біля вуха, і сторожко роззирнувся. Слухаючи голос у телефонній трубці, він то кивав, то полотнів на обличчі, то червонів, то роздратовано тупав ніжкою, намагався щось сказати у відповідь, але вичавлював з себе тільки: «Я-а-а… Я-а-а… Нє. Нє. Я-а-а-а»… Коли нарешті вимкнув телефон, кинув охоронцям: «Ждите здесь», і неохоче пішки попрямував у бік Майдану.

Чувачок у куцій куртці, з-під якої виглядав піджак, нікого не дивував своїм виглядом. Київ за останні три дні бачив ще й не таке. Зате жевжик побачив Київ зовсім не таким, як сподівався. Повсюди, де він проходив, були помітні сліди боїв — спалені вантажівки, розбита бруківка, подекуди — кров на стінах і вулицях. У повітрі завис неприємний запах згарища, бензину, пороху і паленої гуми. Цей революційний аромат в’ївся у стіни будинків, кору дерев, асфальт, саму землю. Все це було йому огидно до блювоти — і люди, і запах, і Місто…

На вулицях снувало багато народу, котрий займався своїми мурашиними справами — підвозив на Майдан продукти, нові намети, воду, дрова. Туди й назад сновигали «швидкі». І у цьому хаосі, не контрольованому жодною державною владою, жодною міліцією, він помічав абсолютну впорядкованість і логіку. Хоча не міг зрозуміти: як так?! Де ж погроми, ґвалт, трупаки на шибеницях, розтерзані натовпом ветерани та розіп’яті на хрестах міліціонери? Чи це ще не почалось?

Невдовзі він сторожко проминув Інститутську, де ще виблискували сіро-кривавим відблиском калюжі крові убитих вранці повстанців. Люди несли величезні оберемки квітів і клали їх на місце гибелі героїв, молилися за полеглих, але він погидував цим видовищем і звернув до готелю «Україна», а там — на оглядовий майданчик над торгівельним корпусом «Глобуса» і зупинився, неприємно вражений панорамою, що відкрилась. Під ним лежав у руїнах задимлений, понівечений Майдан Незалежності, обгорілий Будинок профспілок. Вирував народ, котрий цього дня переміг. Цей народ був налаштований рішуче. Хтось ставив нові намети, хтось слухав виступи зі сцени, хтось розносив їжу, інші шукали свої речі у спалених наметах, дехто взявся за прибирання. Все це диміло, зливалося у какофонію неприємного йому запаху, тому жевжик прикрив обличчя шарфом.

— Что, не нравится, да? — звернувся хтось до нього.

Він чомусь нервово пересмикнув головою і залився червоною фарбою.

— А так, сынок, пахнет свобода… — продовжив голос ­поруч.

— Это запах жаренного говна! — огризнувся жевжик і повернув голову до співрозмовника.

— Не знаю, я не фахівець зі смаженого лайна…

— Батя, для чего ты меня сюда позвал?! Я шел хрен знает откуда, через толпы этих сумасшедших! Ну, выиграл ты наше пари, так что — мне одному, без охраны и без машины надо было переться именно сюда?! Можно было и в офисе поговорить, — у нього на очі навернулись сльози.

Василь Миронович Блідий вдивлявся в Майдан. Він оперся на залізні бильця огорожі та широко розкинув лікті. Вигляд у нього був дещо демонічний — скуйовджене сиве волосся по канту лисої маківки, гострий носик і очі, що скляним поглядом розглядали людське юрмище. Він був схожий на середньовічну ґаргулью, що випадково опинилась над Майданом і застигла, ошелешена панорамою, що розгорнулась унизу. До всього, він був налаштований на філософський лад.

— Єгорка-Єгорка… — сказав, натягнувши на лисину рудий кашкет із замацаним козирком. — Я ж тобі хотів просто показати, що ці люди, ця сіра маса — безневинні тварі Божі. Янику їх просто не потрібно було зачіпати. У травні вони самі б розійшлися по своїх селах садити картоплю і навряд чи повернулися б. Але зараз бути поруч з ними безпечніше, ніж на якійсь там Троєщині…

— Батя!.. это идиоты!!! Их надо было до одного искоренить! уничтожить!— верескнув син.

— Тш-ш-ш, — зашипів змієм батько. — Ти просто не любиш програвати… А програв — плати, — і простягнув до нього долоню. — Ручку позолоти.

Єгор витягнув зі внутрішньої кишені піджака портмоне, попорпався у ньому, дістав гривневу банкноту і передав татові. Буркнувши при цьому:

— Ти за одну гривню, щоб сюди дістатися з Полтави, спалив бензину на тисячу…

— Принцип, синку,