Сергій Ухачевський - Легенди нескореної зими

принцип… Програв — плати, виграв — отримуй виграш. А ти що — таким скупим став, що тобі й гривні для батька шкода? — стиха розсміявся.

— Батя, — прохрипів Єгор, ще більше заливаючись червоною фарбою, — я робив ставку на Антимайдан. Знаєш, скільки я вбухав туди грошви?! І знаєш, скільки той підар Зінченко грошей стирив?! А цей гандон Яник — в біга не сьогодні, так завтра кинеться. З Азаровим і всією своєю кодлою! А перед новим роком він мені казав, — спробував шепеляво перекривити Януковича: — «Всьо будет путьом, Єгорка, на тєбє закроют тендера в трьох міністєрствах. А пока с тєбя п’ять лімонов, Нікалай Янич в курсах»… І я відслюнявив[3].

— Ну-у-у… Ти зробив нерозумно, я тебе застерігав. А ще я казав, що переможе наша революція…

— Ой-й-й… Ти вже з Ющем переміг… І що? Він міг би тебе й міністром зробити, тоді точно всі тендери були б в наших руках.

— Ну, Прищавий, це — окрема історія…

— Це не історія, а затяжний геморой… Ти від нього п’ять років чув тільки обіцянки. А ще він з тебе бабки тягнув, як з останнього лоха.

На Майдані враз усі скинули шапки і заспівали гімн. Батько скинув кашкета, блиснувши наполірованою лисиною, приклав руку до серця і буркнув до Єгора:

— Ставай в патріотичну стойку, синку, і роби вигляд, що вмієш співати…

Той знехотя приклав руку до серця і насторожено схилив голову, з нерозумінням дивлячись на багатотисячний натовп, що в єдиному пориві співав гімн.

— Ющ — окрема історія, — продовжив думку батько під завершальні акорди гімну. — І дуже сумна. Але ми тоді отримали все, що хотіли. Навіть більше. Тепер же — час розвиватись далі… Ти ж чуєш цей запах? — потягнув він носом. — Я люблю його…

Гімн закінчився, люди одягли шапки.

— Ты только что сказал, что эта майдановская вонь — типа запах свободы, — огризнувся син.

— А ти втягни його на повні груди, відчуй його пахощі…

— Хватит, надышался, домой хочу, в Вену… — і різко заявив батькові, нахилившись до нього: — Я не-хо-чу ди-ха-ти цим во-ніз-мом! Ха! Запах свободи!

— Так, синку, — з удаваним жалем покивав батько, — це запах свободи для цього бидла, — повів рукою, показуючи на залюднений Майдан.

Єгор запитально схилив голову і показав, що йому цікавий висновок батька. Василь Миронович у відповідь на повні груди вдихнув носом повітря і закотив очі, сказавши:

— Невже ти не чуєш цього запаху? Це запах грошей… великих грошей! А для мене гроші і свобода — поняття рівнозначні.

— Думаєш, ці тварі не почнуть громити і грабувати все, що погано і навіть добре лежить?

— Ха-ха-ха! Максимум, що у нас можуть розгромити — це офіс на Троєщині… У нас більше нічого немає в цій країні. Але… Це слухняні тварі Божі. Буде так, як скажемо ми. І все це — тикнув пальцями на народ, що продовжував мітингувати, — ще не все.

— Так-так-так… Ми? Ми — це хто? — зацікався Єгор.

— Чи бачиш, наша стратегія спрацювала: я підтримав Майдан, ти — антимайдан… час пожинати плоди. Ми йдемо у владу. А ми — сіль цієї землі і ми вирішуємо своєю волею долю цієї землі і цих Божих тварюк… Зрештою, ти не читав Біблії, тому не зрозумієш моїх філософських алегорій…

— В принципі, все логічно… — подумав Єгор вголос. — Сіль землі, Василь Миронович? — посміхнувся нарешті син і нездоровий рум’янець зійшов з його обличчя. — А на рахунок «ще не все» — що ти маєш на увазі?

— Війна… я говорив з одним… із Держдуми Росії. Скоро буде війна. І всі оці тварі Божі попруться на війну. Так що нам їх нічого боятися.

— А там, де війна… — вголос подумав про своє Єгор.

— Там завжди потрібні ліки, продукти, одяг, пальне… Далі можеш собі дофантазувати сам… Ми, синку, нічого не виробляємо, нічого не створюємо… Ми інвестуємо, виграємо тендери, торгуємо повітрям, відпрацьовуємо за великі гроші соціальні проекти… І це — наш зоряний час.

Із трибуни хтось крикнув:

— Слава Україні!

— Героям слава! — пафосно рявкнув Василь Миронович разом з усім Майданом.

— Слава нації!

— Смерть ворогам! — продовжував блазнювати старий.

— Україна!

— Понад усе! — махнув патетично рукою і награно вирячив очі.

— Ну, ти, батя, даєш… — зі смішком промовив Єгор. — Це не заразне?

— Ще й яке заразне! — заявив з посмішкою й оглянув сина з ніг до голови. — І щоб стрічку собі жовто-блакитну присобачив до курточки. Ми ж патріоти. А ще у нас ввечері важлива зустріч. Поки ці дебіли будуть мітингувати, — знову повів рукою в бік залюдненого Майдану, — треба людям допомогти поділити портфелі. Думаю, ми можемо кинути в горнило революції ще кілька мільйонів уйов[4], щоб портфелі отримали наші люди.

— Да-а, батя… я думав, я — цинік… А мені ще у тебе вчитися й вчитися… — враз щось пригадав, запнувшись. — Тільки… що буде, як вилізе наша історія з Топольницьким?

— Не зрозумів? — подивився здивовано на сина. — Що за Топольницький? Той що його тітушки вкрали, а потім вбили, ще коли були безпорядки на Грушевського?.. — не розуміюче знизав плічми. — А ми тут до чого?

— Так пацани його в нас на складах тримали перед тим як… — смикнув головою і знову залився червоною фарбою. — Як того, ну… — знову смикнув головою, мовляв, убили. — Сцикотно щось мені, — зізнався, — від цих майданутих потвор можна очікувати, чого завгодно.

— Тільки не намочи штанців, Єгорка, — заржав Василь Миронович. — А батя все порішає. Золотий час настав! Час фантастичних рішень! І жодні трупи не стануть у нас на шляху… Ну, а поки — я в штаб революції, а ти їдь в офіс. Я подзвоню, можливо, у нас там нині будуть гості. Організуєш прийом.

Єгор пхинькнув:

— Девочек вызывать? Или лучше мальчиков? Так сказать, идя в ногу со временем…

— Нє-нє, — хижо посміхнувся Василь Миронович. — Зараз такий час, що все буде по-чесному. Ніяких дєвочок. Тільки бухло і бабки. Багато бухла і багато бабок.

— Багато бухла і багато бабок, — задумливо повторив за батьком син і додав: — змінюється тільки порядок: раніше було — спочатку бабки, а потім бухло. Це важливе досягнення нашого Майдану.

Батько задоволено розсміявся. На цьому вони й розійшлись.

Єгор повертався до «Салюту» повз Маріїнський парк, де досі стояло кілька наметів тітушок. Але їх самих вже не було. Майданівці отримали багаті трофеї — польові кухні, намети, амуніцію, теплий одяг, багаті продуктові запаси та ліки. Утім мародерства тут не було помітно. Сотники і взводні переписували майно, що