Джоан Харріс - Шоколад

На його обличчі з’являється замкнений, відчужений вираз.

– Вона не хоче вас бачити.

– Невже тобі однаково? Невже байдуже, що вона вбиває себе обжерливістю?

Він пересмикнув плечима. Я відчуваю, що він кипить від гніву, хоча зовні силкується зберігати незворушність. Закликати до його кращих почуттів безглуздо: він просто стоїть на варті, як йому й наказано. Мускат каже, що Арманда пропонувала йому гроші. Можливо, йому вигідно, щоб вона скоріше пішла. Арманда – порочна, норовлива жінка. Саме в її дусі позбавити спадщини рідних заради якогось бурлаки.

– Я почекаю, – сказав йому. – Буду чекати цілий день, якщо доведеться.

Я чекав у саду дві години. Потім полив дощ. Парасольки я із собою не взяв, і моя сутана обважніла від вологи. Я задубів, почала паморочитися голова. За деякий час вікно кухні прочинилося і на мене війнуло п’янкими запахами кави й теплого хліба. Я побачив, як сторожовий пес кинув на мене похмурий презирливий погляд, і зрозумів, що він навіть пальцем не поворухне, якщо я зомлію в нього на очах. Я повернувся й став повільно підніматися пагорбом до церкви. Він дивився мені вслід, а потім звідкілясь від ріки до мене долинув сміх.

Із Жозефіною Мускат я теж зазнав поразки. Церкву вона припинила відвідувати, але мені все-таки вдалося кілька разів поговорити з нею. На жаль, безрезультатно. У ній тепер начебто сидить якийсь металевий стрижень. Вона вперта й непохитна, хоча протягом усієї розмови поводиться шанобливо й голосу не підвищує. Від «Небесного мигдалю» вона не ризикує далеко відходити, і сьогодні я застав її просто в крамниці. Вона підмітала біля ґанку, обв’язавши голову жовтим шарфом. Наближаючись до неї, я почув, що вона тихо наспівує собі під ніс.

– Добрий ранок, мадам Мускат, – увічливо привітався я, знаючи, що повернути її до лона родини й церкви можна тільки ласкою і розважливістю. Потім, коли мета буде досягнута, можна буде змусити її покаятися у вчиненому.

Вона скупо посміхнулася мені. Тепер вид у неї ще більш впевнений. Спину вона тримає прямо, голову – високо, копіює звички Віани Роше.

– Я тепер Жозефіна Бонні, père.

– Це проти закону, мадам.

– Подумаєш, закон, – знизала вона плечима.

– Закон, установлений Господом, – з осудом підкреслюю я. – Я молюся за тебе, ma fille. Молюся за порятунок твоєї душі.

Вона засміялася – недобрим сміхом.

– Виходить, ваші молитви почуті, père. Я ще ніколи не була такою щасливою.

Вона непохитна. Лише тиждень прожила під опікою цієї жінки й уже говорить її словами. Їхній сміх нестерпний. Їхні знущальні зауваження в дусі Арманди дратують, вкидають мене в ступор, допроваджують до люті. Я вже відчуваю, як щось у мені піддається слабкості, на яку, мені здавалось досі, я не здатний. Дивлячись через площу на шоколадню, на її яскраву вітрину, на горщики з рожевою, червоною й жовтогарячою геранню на балкончиках і по обидва боки дверей, я відчуваю, як мій розум починає підточувати зрадницький сумнів, а в роті збирається слина при спогаді про її запахи – вершків, пастили, паленого цукру, коньяку й свіжозмелених какао-бобів. Ці аромати переслідують мене – пахощі жіночого волосся у ніжній ямці на шиї під потилицею, аромат стиглих абрикосів, теплих булочок і круасанів з корицею, лимонного чаю і конвалій. Фіміам, що розсіюється вітром, що розвіюється, немов прапор повстання, дух диявола, але не сірчаний, як нас учили в дитинстві, а тонкий, вишуканий, такий, що будить чуттєвість, що поєднує в собі різні прянощі, від яких дзенькає у голові й буяє душа. Я став помічати за собою, що стою в церкві й тягну шию назустріч вітру, намагаючись вловити аромати шоколадні. Ці запахи сняться мені, і я прокидаюсь мокрий від поту й голодний. Уві сні я об’їдаюся шоколадом, качаюся в шоколаді, і по консистенції він аж ніяк не розсипчастий, а м’який, як плоть. Начебто тисячі губ пестять, з насолодою щипають моє тіло. Померти від їхньої ненаситної ніжності – межа всіх моїх мрій, і в такі миті я майже розумію Арманду, що скорочує собі життя з кожним ковтком цих чудових ласощів.

Я сказав: майже.

Я знаю свій обов’язок. Тепер я сплю дуже мало, посиливши накладену на себе покуту, щоб позбутися ганебних поривів. Усі мої суглоби нестерпно ниють, але я радий цьому болю, що відволікає. Фізична насолода – лазівка для диявола, тріщина, через яку він запускає свої щупальці. Я уникаю приємних запахів. Їм один раз на день, і лише найпростішу й несмачну їжу. Коли не виконую обов’язки у храмі, облаштовую церковний цвинтар, скопую клумби і сапаю бур’яни біля могил. За останні два роки цвинтар занепав, і мені стає ніяково, коли я бачу буйні зарості в цьому колись доглянутому саду. Серед злакових трав і будяків росте багато лаванди, материнки, золотарнику та шавлії. Така різноманітність рослин вибиває мене з рівноваги. Я б віддав перевагу більш упорядкованим рядам кущів і квітів, може, обніс би цвинтар живоплотом. Теперішня пишність обурює. Це жорстока, безпринципна боротьба за існування: одна рослина душить іншу, намагаючись досягти панування. Нам дана влада над природою, сказано в Біблії. Але я аж ніяк не почуваю себе володарем. Мене мучить безпорадність, тому що, поки я копаю, підрізаю, ошляхетнюю, незнищенні армії зелених бур’янів просто займають усе вільне місце в мене за спиною, і, витягаючи нагору свої довгі зелені язички, насміхаються над моїми зусиллями. Нарсіс спостерігає за мною з поблажливим здивуванням.

– Краще б посадити тут щось, père, – радить він. – Засіяти вільні ділянки чим-небудь вартісним. А то бур’яни так і будуть лізти.

Він, звичайно, має слушність. Я замовив сотню різних рослин з його розсадника – покірних рослин, які я висаджу стрункими рядами. Мені подобаються бегонії, іриси, блідо-жовті жоржини, лілеї – манірні пучки квіток на кінцях стебел, гарні, але позбавлені справжнього аромату. Гарні й неагресивні, обіцяє Нарсіс. Природа, приручена людиною.

Подивитися на мою роботу прийшла Віана Роше. Я не звертаю на неї уваги. На ній бірюзовий светр, джинси й червоні замшеві туфлі. Волосся її розвівається за вітром, немов піратський прапор.

– У вас чудовий сад. – Вона провела рукою по заростях, затисла кулак й піднесла його до обличчя, вдихаючи осілий на долоні запах. – Стільки трав, – каже вона. – Меліса лимонна, запашна м’ята, шавлія…

– Я не знаю назв, – різко відповідаю я. – Я не садівник. До того ж це все бур’яни.

– А я люблю бур’яни.

Зрозуміло. Я почуваю, як моє серце розбухає від злості, – а може, від