Джоан Харріс - Шоколад

краватці – досить незвичне вбрання для роботи на тартаку, або, може, дружина змусила його переодягтися на честь такого випадку? Потім – лікар і священик. Усі застигли у дверях. На обличчях – шок, лють, образа, увічливе здивування, винуватість… Сцена з мелодрами. Ру – одна рука перев’язана, мокре волосся лізе в очі – зустрів їх зухвалим поглядом. Я у жовтогарячій спідниці, яку забрьохала, поки бігла по Маро, стою біля дверей. Арманда, бліда, але спокійна, незворушно погойдується у своєму старому кріслі. Її чорні очі лукаво виблискують, один палець скорчений, як у відьми…

– Отже, стерв’ятники злетілися, – голос її повниться підозріливою привітністю. – Швидко ж ви примчали, га? – Пильний погляд у бік Рейно, котрий стоїть у хвості групи. – Вирішив, що нарешті прийшов твій час, так? – пожартувала вона. – Думав устигнути прочитати нашвидку пару молитов, поки я без пам’яті? – вона відверто захихотіла. – Не пощастило тобі, Франсісе. Рано мене проводжати.

– Бачу, – з кислим видом відповів Рейно. Він кинув оком у мій бік. – Наше щастя, що мадемуазель Роше вміє робити ін’єкції, – у його словах було ледь чути глузування.

Кароліна начебто приросла до підлоги. Вона посміхалася, але на її обличчі читалося явне невдоволення.

– Maman, chеrie, от бачиш, що трапляється, коли ми залишаємо тебе одну. Ти так нас усіх налякала. – Арманда слухала дочку з нудьгою на обличчі. – Стільки людей на ноги підняла, відірвала всіх від справ… – Ларифлет заплигнула бабусі на коліна, і та стала знечів’я погладжувати кішку. – Тепер ти розумієш, чому ми кажемо…

– Що мені буде краще в богадільні? – сухо завершила Арманда. – Справді, Каро. Ну ніяк ти не вгамуєшся. Викапаний батько. Як і він, дурна, але наполеглива. Чим він мене й підкупив.

Каро втрачала терпіння.

– «Мімози» зовсім не богадільня, і якщо б ти хоч раз глянула…

– Годування через трубочку, туалет під наглядом, щоб не звалитися з унітазу…

– Ти поводишся безглуздо.

Арманда засміялася.

– Моя мила дівчинко, я вже у тому віці, коли можу поводитися, як захочу. Можу бути безглуздою, якщо мені це подобається. Я вже настільки стара, що мені дозволено все.

– Ну от, вередуєш, як дитина, – насупилася Каро. – «Мімози» – дуже гарний, привілейований пансіон. Там ти зможеш спілкуватися зі своїми ровесниками, гуляти, ні про що не турбуватися…

– Приваблива перспектива. – Арманда і далі ліниво погойдувалася у своєму кріслі.

Каро повернулася до лікаря, худорлявого нервового чоловіка, що незграбно тупцював біля неї. Вигляд у нього сконфужений, як у скромника, що випадково потрапив на оргію. Відчувається, що йому дуже хотілося б звідси піти.

– Сімоне, скажи їй!

– Узагалі-то я не певен, що маю право…

– Сімон зі мною згодний, – рішуче перебила його Каро. – У твоєму віці, та ще з таким здоров’ям, як у тебе, просто не можна жити самій. Та що вже казати, ти можеш у будь-який час…

– Цілком слушно, мадам Вуазен, – підтримала подругу Жолін. Голос у неї лагідний і розважливий. – Ви б прислухалися до Каро… Я хочу сказати, звичайно, вам не хочеться втрачати незалежність, але заради вашого ж блага…

Арманда швидко перевела на Жолін глузливий погляд своїх блискучих очей. Та затнулася й відвернулась, червоніючи.

– Прошу всіх піти, – спокійно сказала Арманда. – Усіх без винятку.

– Але, maman…

– Усіх без винятку, – повторила бабуся безапеляційним тоном. – От цьому шарлатанові приділю дві хвилини наодинці, – змушена нагадати вам, месьє Кюсоне, про те, що ви давали клятву Гіппократа, – і на той час, коли закінчу з ним, сподіваюся, нікого з вас, стерв’ятників, тут не буде. – Вона спробувала встати з крісла. Я підтримала її за руку. – Дякую, Віано, – подякувала мені Арманда, скрививши губи у пустотливій усмішці. – І тобі спасибі… – це вже до Ру, що й досі стояв у дальньому кінці кімнати з байдужим виглядом. – Я хочу поговорити з тобою, коли лікар піде. Так що затримайся.

– З ким? Зі мною? – збентежився Ру.

Каро подивилася на нього з неприхованим презирством.

– Мені здається, maman, зараз тобі краще бути з рідними…

– Якщо ти мені знадобишся, я знаю, де тебе знайти, – відрубала Арманда. – Мені потрібно зробити деякі розпорядження.

Каро глянула на Ру.

– О-о-о? – її вигук був пронизаний ворожістю. – Розпорядження? – Вона зміряла Ру поглядом, і я помітила, як він здригнувся. Аналогічну реакцію я колись спостерігала в Жозефіни. Він напружився, згорбився, засунув руки глибоко в кишені, немов хотів поменшати. Але від пильної недружелюбної уваги важко сховати недоліки. На мить Ру побачив себе її очима – брудного, незграбного – і з почуття спротиву повівся згідно ролі, яку вона відвела йому.

– Ну, чого витріщилася? – гаркнув він.

На обличчі Кароліни промайнув переляк, вона позадкувала. Арманда посміхнулася.

– Побачимось пізніше, – сказала вона мені. – Ще раз дякую.

Каро, не приховуючи свого розчарування, вийшла слідком за мною. Її роздирали цікавість й небажання розмовляти зі мною, і врешті-решт вона все-таки опустилася до розпитів, але трималася зарозуміло. Я коротенько розповіла про те, що трапилось. Рейно слухав із непроникним виразом, немов одна зі статуй у його церкві. Жорж, намагаючись зам’яти незручність, нерозумно посміхався за всіх й сипав банальностями.

Жоден з них не запропонував підвезти мене до будинку.

28

15 березня. Субота

Сьогодні вранці я знову ходив до Арманди Вуазен з надією поговорити з нею. І вона знову відмовилася прийняти мене. Двері мені відчинив її рудий цербер. Уставши на дверях, щоб я не міг пробратися в будинок, він своєю варварською говіркою прогарчав мені, що Арманда почувається добре й для повного одужання їй необхідний спокій. З нею її онук, повідомив він, і друзі відвідують її щодня. Останнє сказане із сарказмом, так що я мимоволі прикусив язика. Турбувати її не можна, додав він. Мені огидно благати цю людину, але я знаю свої обов’язки. З якою б низькою компанією вона не зв’язалася, як би не насміхалася наді мною, мій обов’язок залишається незмінним. Нести розраду – навіть якщо її зневажають – і спрямовувати. Однак розмовляти про душу із цим чоловіком марно – погляд у нього порожній і байдужий, як у звіра. І все-таки я спробував пояснити. Арманда стара, сказав я. Стара й уперта. Нам обом відведено так мало часу. Невже він не розуміє? Невже дозволить, щоб вона погубила себе нехтуванням і самовпевненістю?

– Вона ні в чому не має потреби, – заявив він мені, поводячи плечима. Його обличчя дихає відвертою ворожістю. – Ми зробимо для неї усе. Вона скоро видужає.

– Неправда, – я навмисно підвищив голос. – Вона грається з власним життям, нехтуючи лікуванням. Відмовляється дотримуватись вказівок лікаря. Їсть шоколад, в