Джоан Харріс - Шоколад

І хоча мати не любила наркотики, вона була щаслива, коли біль вщухав, і, обливаючись потом, жадібно дивилася на вежі Нью-Йорка, що пливли перед її очима, немов міраж. Я підняла Арманду. Здається, вона легка, мов пір’їнка, голова безвольно бовтається. На одній щоці сліди рум’ян, тому вона схожа на клоуна. Я затискаю її застиглі негнучкі руки між своїми долонями, розтираю суглоби, грію пальці.

– Армандо. Опам’ятайся. Армандо.

Ру стоїть розгублений, схвильовано й одночасно з надією в погляді спостерігаючи за моїми діями. Пальці Арманди в моїх долонях – немов в’язка ключів.

– Армандо, – голосно й владно кажу я. – Тобі не можна зараз спати. Прокидайся.

Нарешті. Ледь вловимий трепет тіла, звук, схожий на шерех листя:

– Віано.

Наступної миті Ру вже на колінах біля нас. Обличчя попелясте, але очі сяють.

– Ну-ну повтори, уперта карга! – Його полегшення настільки велике, що навіть боляче дивитися. – Я знаю, ти оговталася, Армандо. Я знаю, ти мене чуєш! – Він звернув до мене напружений нетерплячий погляд і, майже сміючись, запитав: – Вона ж заговорила, так? Мені не привиділося?

– Вона сильна, – відповіла я, хитнувши головою. – І ти прийшов саме вчасно, а то вона провалилася б у кому. Скоро укол почне діяти. Веди далі розмову з нею.

– Добре. – Він почав говорити, трохи сердито, задихаючись і пильно вдивляючись в її обличчя з надією побачити на ньому ознаки свідомості. Я і далі розтирала її руки, почуваючи, як вони поступово теплішають.

– Не жартуй так з нами, Армандо. Що задумала, стара відьмо! Ти ж здорова, як кінь. Тобі ще жити та жити. До того ж я щойно полагодив твій дах. Невже я стільки працював заради того, щоб усе це дісталося твоїй доньці? Я знаю, ти чуєш, Армандо. Ти ж мене чуєш. Чого ти чекаєш? Хочеш, щоб я вибачився? Добре, вибач. – По його обличчю течуть сльози. – Ти чула? Я вибачився. Я – невдячна тварюка, вибач. А тепер опам’ятайся й…

– Помовч, проклятий…

Ру замовк на півслові. Арманда видала здушений смішок. Її вуста беззвучно заворушилися, погляд блискучих очей став осмисленим. Ру взяв її обличчя у свої долоні.

– Налякала тебе, га? – Голос у неї неймовірно слабкий.

– Ні.

– Налякала, – це сказано вдоволеним пустотливим тоном.

Тильним боком долоні Ру витер очі.

– Ти ж іще не розплатилася зі мною за всю роботу, – надтріснутим голосом вимовив він. – От я й злякався, що так і не одержу свої грошики, тільки й усього.

Арманда посміхнулася. Вона поступово набиралася сил, і нам спільними зусиллями вдалося підняти її й посадити в крісло. Блідість ще не зійшла з її обличчя, яке здулося, немов гниле яблуко, але погляд був ясний і живий. Ру повернувся до мене, і я вперше від дня пожежі побачила, що його обличчя має невимушений вираз. Наші долоні зіткнулися. На частку секунди в уяві промайнули його риси у світлі місяця, вигин голого плеча на траві, я відчула слабкий аромат бузку… Мої очі розкрилися від подиву. Ру, мабуть, теж щось відчув, тому що відсахнувся від мене, мов ошпарений.

Арманда тихо гмикнула.

– Я попросила Нарсіса подзвонити лікареві, – повідомила я з удаваною безтурботністю. – Він буде тут з хвилини на хвилину.

Арманда подивилася на мене, ми обмінялися поглядами, розуміючи одна одну без слів. Цікаво, наскільки глибоко вона бачить – уже не вперше запитала себе я.

– Цього бовдура я у своєму будинку не потерплю, – заявила бабуся. – Можеш з порогу відіслати його геть. Я не потребую його напучувань.

– Але ти хвора, – запротестувала я. – Могла померти, якщо б Ру випадково не зайшов.

Арманда зупинила на мені глузливий погляд.

– Віано, – починає терпляче пояснювати вона. – Смерть – доля старих. Таке життя. Це трапляється скрізь і всюди.

– Так, але…

– А до богадільні я не піду, – провадила Арманда. – Так і перекажи їм від мене. Змусити вони мене не можуть. Я прожила в цьому будинку шістдесят років і померти теж хочу тут.

– Ніхто ні до чого тебе не примушує, – різко сказав Ру. – Просто ти чомусь нехтуєш ліками. Надалі вживай їх як належить.

– Не все так просто, – посміхнулась Арманда.

– Чому ж? – упирався Ру.

– Запитай у Ґійома, – відповіла вона, знизуючи плечима. – Ми з ним багато говорили. Він розуміє. – Вона ще не цілком зміцніла, але голос її вже майже знайшов здоровіше звучання. – Я не хочу вживати ліки щодня, – спокійно сказала Арманда. – Не хочу дотримувати нескінченних дієт. Не хочу, щоб мене обслуговували добрі доглядальниці, які будуть сюсюкати зі мною, мов з дитиною ясельного віку. Мені, слава Богу, вісімдесят років, і, якщо я в цьому віці не в змозі вирішити для себе, чого я хочу… – Вона раптово перервалася й запитала: – Хто там?

Слух у неї чудовий. Я теж уловила ледь чутне торохтіння машини, що рухалася по нерівній дорозі. Лікар.

– Якщо це той лицемірний шарлатан, скажіть йому, що він даремно витрачає час, – розлютилась Арманда. – Скажіть йому, що я абсолютно здорова. Нехай шукає собі інших пацієнтів. Мені він не потрібний.

– По-моєму, він привіз із собою половину Ланскне, – повідомила я, визирнувши у вікно. Автомобіль, синій «сітроен», був набитий людьми. Крім лікаря, блідого чоловіка в чорному костюмі, на задньому сидінні тіснилися Кароліна Клермон, її подруга Жолін і Рейно. Попереду сидів Жорж Клермон. Збентежений і сконфужений, він усім своїм виглядом виявляв німий протест. Ляснули дверцята машини, люди разом заметушилися, і над шумом їхньої метушні злетів пронизливий, як у пташки, голос Кароліни:

– Я ж її попереджала! Хіба я не говорила їй, Жорже? Ніхто не посміє звинуватити мене в тому, начебто я нехтую своїм дочірнім обов’язком. Я пожертвувала всім заради цієї жінки, і подивіться, як вона…

Під швидкими кроками захрускотів гравій, відчинилися вхідні двері, і будинок сповнився какофонією голосів незваних гостей.

– Maman? Maman? Тримайся, люба, це я! Я йду! Сюди, будь ласка, месьє Кюсонé, сюди, до… Ах так, ви ж тут бували, вірно? О боже, скільки разів я говорила їй… Так і знала, що це трапиться…

– По-моєму, даремно ми вдерлися юрбою, ти так не вважаєш, Каро, любонько? – несміливо додав Жорж. – Давай не будемо заважати лікареві.

– Цікаво, що він робив у цьому будинку? – манірним гордовитим тоном питає Жолін. – У всякому разі…

– Треба було прийти до мене, – долинає тихий голос Рейно.

Гості ще не ввійшли, а Ру вже наїжачився, швидко озирнувся, шукаючи, куди б йому зникнути. Але було пізно. Спочатку з’явилися Кароліна з Жолін – обидві з однаковими бездоганними зачісками, в однакових костюмах-двійках і шарфах від «Гермеса», слідком Клермон у темному костюмі й