Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Він розумів, що Юля не сприймає його, як хлопця для романтичних стосунків, хоча з усього серця цього бажав. Юнак також вже дізнався, що в українки хтось є на батьківщині, а тому, швидше за все, її серце зайняте. Все, що йому залишалося, це насолоджуватися часом, проведеним разом, доки це ще можливо. Про свій намір повернутися додому через пів року дівчина також йому розповіла.

А що ж сама Юля? Вона просто раділа, що у неї з’явився друг. Симпатичний, веселий і вже якийсь навіть рідний. Дівчина все частіше ловила себе на думці, що згадує про Габріеля, коли його немає поруч. У голові прокручувала їхні розмови та дивувалася начитаності хлопця. Про особисте вони майже не говорили, тому що цього й не було потрібно. Їм було настільки легко спілкуватися, що теми для обговорення знаходилися самі по собі. Без особливих зусиль.

Зі своїми сусідами порозумітися було не так легко. Луїза та Маріза її трішки нервували своїми голосними розмовами ні про що. Марта була не особливо говіркою з нею. Луїша та Філіпа вона майже не бачила, адже вони працювали на фабриці в нічну зміну і їхні розклади роботи не збігалися з її режимом дня. А ось Кріштіану все ще не давав Юлі проходу. Він вже кілька разів намагався покликати її на побачення, однак вона відмовляла, посилаючись на велику зайнятість. Натиск молодика був таким сильним, що якось вона відповіла, що вже зустрічається.

- Це з тим диваком, що проводить тебе додому щовечора? - недовірливим тоном запитав Кріштіану.

- Саме з ним, - відповіла Юля.

- І що ти в ньому побачила?

- Твою повну протилежність!

- Ви ж жодного разу і не цілувалися навіть! - юнак все ще не міг пережити, що перевагу віддали не йому.

- А ти звідки знаєш? Слідкуєш за мною?

- От робити мені більше нічого! - обурився той. - Тільки за сусідками слідкувати! Просто люблю ввечері на зорі подивитися. А тут ви під вікнами ходите!

- На зорі, кажеш? - глузливо мовила Юля. - Ну-ну… І багато зірок нарахував?

- Мені однієї найяскравішої вистачає! - підморгнув дівчині. - Нею і милуюся щодня.

 - Полярною зіркою, мабуть? - іронічно зауважила та. - Так, красива!

- Так… Красива… - неоднозначно мовив юнак і пішов до своєї кімнати.

Наступного дня Юля вже була на роботі, готова до останнього дня з напарником, який на тиждень йшов у відпустку.

- Ну як гадаєш, я вже готова йти у самостійне плавання? - запитала вона Габріеля.

- На всі сто, - завірив її юнак. - Я тобі довіряю, як собі!

- Що сьогодні ввечері робитимемо? Треба ж якось відсвяткувати моє “професійне дорослішання” і твій “лінивий тиждень”!

- Повезу тебе в одне місце…

Одним місцем виявився чарівний Порту. Старовинне місто з тисячолітньою історією. До нього було менш ніж сто кілометрів, а на мотоциклі мандрівка зайняла пів години. Там вони відвідали сади Кришталевого Палацу, прогулялися набережною та продегустували три види портвейну в одному з відомих винних льохів. Дегустувала, в основному, Юля, бо Габріель був за кермом.

Помилуватися нічним Порту вирішили на іншій стороні головної річки міста, Дору, на оглядовому майданчику монастиря Серра-де-Пілар. Звідти відкривалася неймовірна панорама міста. Юля не могла надивитися на цю красу. Ліхтарі, світло яких відображалося у воді, красивий міст вдалині, жива набережна з сотнями людей, запах морського бризу, який несло з океану та чудовий хлопець поруч. На мить вона забула про все на світі й просто віддалася моменту.

- Ну як тобі? - тихо мовив Габріель, боячись потурбувати дівчину.

- Все просто чудово, - мовила вона захоплено. - Дякую, що привіз мене сюди. Тут, без перебільшення, неймовірно!

- Ти теж неймовірна… - пробурмотів юнак, та Юля цього не почула.

- Не знаю, як це я без тебе цей тиждень житиму, - продовжувала вона. - Так вже звикла до наших вечірніх прогулянок! Та й магазин без тебе здаватиметься порожнім. До речі, все забуваю спитати, то куди ти їдеш на свої “канікули”?

- У невеличку подорож природними дивами моєї країни. Цього разу це будуть Пассадісуш-де-Мондего, така собі рукотворна стежина у горах зі сходами. А потім друзі мене чекають у столиці. Там і пробуду до кінця тижня.

- Чудові плани! З такими можна і про свою подругу забути, - пожартувала Юля.

- Про тебе? Ніколи! - слова Габріеля прозвучали серйозно, та дівчина, як завжди, тону не вловила.

- Хотіла де в чому тобі зізнатися, - мовила вона. - Я тут згадала, що мій сусід до мене залицявся. А я надокучливих дуже не люблю. Тож сказала йому, що ми зустрічаємося. Сподіваюся, ти не образишся?

- Чого б це я мав ображатися? - усміхнувся юнак. - Мені це тільки лестить!

- Просто він щоразу спостерігає за нами з вікна і каже, що ми жодного разу не цілувалися. І це правда, але…

- Якщо хочеш, я завжди готовий тебе підтримати… І ми можемо поцілуватися… Звісно, якщо ти не проти… І якщо він дивитиметься…

Невідомо, що в той момент найшло на Юлю - чудовий краєвид, смачний, але дуже алкогольний портвейн чи сховані десь глибоко почуття, - але вона раптом підійшла ближче до Габріеля, обійняла його за шию і їхні вуста злилися у поцілунку. Це було так неправильно і так правильно водночас. На мить весь світ перестав існувати. Ні, це не було почуття обов’язку чи туги як із Сергієм. І це не було почуття провини чи жалості як з Антоніо. Цього разу це були несміливі зародки першого справжнього кохання.