Емма Донохью - Кімната

Воленьку віддасте[13].

Я не помічаю, як з’являється Норін; вона питає, де ми вечерятимемо — у палаті чи в їдальні.

Я несу всі свої іграшки у великому конверті. Ма не знає, що їх шість, а не п’ять. Деякі люди махають нам руками, коли ми заходимо в їдальню, і я махаю їм у відповідь, наче та безволоса дівчинка з татуйованою шиєю. Я не надто зважаю на людей, поки вони не торкаються мене.

Жінка у фартусі каже, що чула, як я виходив погуляти зовні. І як вона могла це чути?

— Тобі сподобалося?

— Ні, — відповідаю я. — Тобто ні, дякую.

Я вчуся бути чемним ще більше. Коли трапляється щось гидке на смак, як-от дикий рис, твердючий, ніби його зовсім не варили, треба казати, що це цікаво. Висякавши носа, я повинен скласти хустку, щоб ніхто не побачив моїх сопель, бо це таємниця. Коли ж я хочу, щоб Ма вислухала мене, а не когось іншого, то мушу сказати «вибачте», хоч часом я повторюю те «вибачте» до нескінченності, аж поки Ма нарешті зверне на мене увагу, але тоді я вже не пам’ятаю, що хотів сказати.

Знявши маски, ми лежимо в ліжку в піжамах, і я смокчу циці. Я дещо пригадую і питаюся в Ма:

— А хто була перша дитина?

Ма міряє мене очима.

— Ти розповідала Моррісові про дівчинку, що когось убила.

Ма заперечливо хитає головою:

— Та ні, я мала на увазі, що то її вбили.

Ма відвертає обличчя в інший бік.

— Це я її вбив?

— Ні! Що ти! Ти нічого такого не робив. Це сталося за рік перед твоїм народженням, — відповідає Ма. — Пам’ятаєш, — я, здається, розказувала тобі, — що назвала тебе дівчинкою, коли ти з’явився на світ?

— Так.

— Ну, оце я й мала на увазі.

Я вже геть нічого не розумію.

— Я думала, що вона намагалася стати тобою. Але шнур... — Ма затуляє обличчя руками.

— Шнур від жалюзі? — Я дивлюся на нього, проте за смужками жалюзі видно тільки темряву.

— Ні, ні, я про шнур, приєднаний до пупчика дитини. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про пуповину?

— Ти перерізала її ножицями, і я став вільним.

Ма киває.

— Але коли народилася дівчинка, той шнур обвинувся навколо неї, і вона задихнулася.

— Мені ця історія не подобається.

Ма натискає на свої брови:

— Я ще не закінчила.

— Я не...

— Він стояв поруч і дивився! — мало не кричить Ма. — Він не мав ніякісінької тями про те, що треба робити, коли народжуються діти. І навіть не завдав собі клопоту поґуґлити про це. Я відчувала її голівку, слизьку-слизьку, тужилась і тужилась, кричачи: «Допоможи мені, я не можу...» А він просто стояв і дивився.

Я чекаю.

— То вона залишилась у твоєму пузику? Та дівчинка?

Якусь хвилю Ма мовчить.

— Вона народилася зовсім синьою.

Синьою?

— І вже не розплющила очей.

— Треба було попросити Старого Ніка принести їй як недільний подарунок ліки.

Ма хитає головою:

— Той шнур обмотався навколо її шиї.

— А дівчинка була зв’язана з тобою?

— Поки він не перерізав його.

— І тоді вона стала вільною?

На ковдру капають сльози. Ма киває і мовчки плаче.

— Тепер ти закінчила розповідь?

— Пробач, — каже Ма з заплющеними очима, проте сльози з них однаково течуть. — Він забрав її й поховав під кущем на задньому дворі. Тобто її тільце, я хочу сказати.

Вона народилася синьою.

— І вона, частинка її, повернулася назад на Небеса.

— Щоб її знову можна було послати сюди?

Ма злегка всміхається:

— Хотілося б так думати.

— Чому тобі хотілося б так думати?

— Бо, може, насправді це був ти, і нарік ти зробив спробу повернутися, ставши вже хлопчиком.

— Насправді я весь час був самим собою. Я нізвідки не повертався.

— Ну, звісно. — На очі Ма знову навертаються сльози, і вона витирає їх. — Коли ти мав народитися, я вже не пустила в Кімнату Старого Ніка.

— Чому?

— Я почула, як бібіпнули двері, й заволала: «Забирайся геть!» Упевнений, що це його неабияк розлютило.

— Я приготувалася і хотіла, щоб цього разу в кімнаті були тільки я і ти.

— А якого кольору був я?

— Яскраво-рожевого.

— І я розплющив очі?

— Ти народився з розплющеними очима.

Я широко позіхаю.

— Ми вже можемо спати?

— О так, — відповідає Ма.

Вночі я падаю на підлогу — бух. З мого носа страшенно тече, але я не вмію сякатися в темряві.

— Це ліжко замале для двох, — каже мені вранці Ма. — Тобі буде зручніше спати у своєму.

— Ні.

— Ми можемо зняти з нього матрац і покласти коло мого ліжка, щоб можна було триматися за руки.

Я хитаю головою.

— Допоможи мені розв’язати цю проблему, Джеку.

— Можна спати в одному ліжку, притиснувши до тіла лікті.

Ма гучно сякається. Гадаю, вона захопила застуду від мене, але я теж іще хворий на неї.

Ми вмовляємося, що зайдемо в душ разом, проте я висуну голову назовні. Пластир з пальця відвалився, і я не можу його знайти. Моє волосся збилося в ковтуни, і, коли Ма його розчісує, мені стає боляче. Ми маємо щітку для волосся і дві щітки для зубів, новий одяг, маленький дерев’яний поїзд та інші іграшки. Ма ще не рахувала іграшок, тож гадки не має, що я взяв не п’ять штук, а шість. Я не знаю, де що шукати. Речі лежать на комоді, на столику біля ліжка й у шафі. Мені раз по раз доводиться питати, куди Ма поклала ту чи ту річ.

Вона читає книжку без картинок, однак я приношу їй книжку з картинками, що зветься «Дуже голодна гусениця». Там ідеться про гусеницю, яка полюбляє псувати речі. Вона прогризає дірки в полуницях, у салямі й усьому, що їй трапляється. Я можу встромити в дірки на картинках свого пальця. Спершу я думав, що книжку хтось порвав, проте Ма каже, ніби дірки зроблено навмисно, щоб було цікавіше. Мені більше подобається книжка «Біжи, песику, біжи», особливо та її частина, де герої б’ються тенісними ракетками.

Норін стукає в двері й заходить з цікавезними речами