Емма Донохью - Кімната

нам треба продати себе, перш ніж це зроблять інші?

— Я б так не сказав. Думаю, вам є чого навчити людей. Наприклад, як обходитися мінімумом потрібних для життя речей. Тепер це дуже актуально.

Ма вибухає сміхом.

Морріс кладе руки на стіл.

— Але, звичайно ж, вирішувати вам. Може, надумаєтеся коли-небудь.

Ма читає деякі листи: «Маленький Джеку, ти чудовий хлопчик, тішся кожною хвилиною життя. Ти заслужив на це, бо побував у справжнісінькому пеклі й зумів звідти вибратися!»

— Хто це написав? — питаю я.

Ма перевертає сторінку.

— Ми не знаємо цієї жінки.

— Тоді чому вона пише, що я чудовий?

— Бо вона чула розповідь про тебе в телевізорі.

Я заглядаю в найтовстіші конверти, шукаючи там ще поїздів.

— О, глянь, що я знайшла, — каже Ма, простягаючи мені маленьку коробку з шоколадними цукерками.

— А ось іще одна, — знаходжу я величезну коробку.

— Ні-і, це вже забагато. Ми з тобою заслабнемо, якщо все з’їмо.

Я вже й так хворий на застуду, тому не заперечую.

— Цю коробку ми віддамо комусь іншому, — мовить Ма.

— Кому?

— Ну, медсестрам, наприклад.

— Іграшки й таке інше я можу передати дитячій лікарні, — пропонує Морріс.

— Блискуча ідея! Відбери іграшки, що їх ти хотів би залишити собі, — каже мені Ма.

— Скільки?

— Скільки хочеш, — відповідає вона й читає іншого листа: «Благослови, Боже, вас і вашого милого святого синочка. Я молюся про те, щоб перед вами відкрилися всі прекрасні речі, які цей світ може вам запропонувати. Нехай здійснюються всі ваші мрії, а ваш життєвий шлях буде вимощений щастям і золотом».

Ма кладе листа на стіл.

— Де мені взяти час, щоб відповісти на це все?

Морріс хитає головою:

— Цей поки що... обвинувачений позбавив вас сімох найкращих років життя. Особисто я не гаяв би більше й секунди.

— А чому ви думаєте, що то були найкращі роки мого життя?

Він знизує плечима:

— Я хотів сказати... Вам тоді було дев’ятнадцять, так?

Я дістаю з пакетів дві круті штуки — машину з дзизкучими колесами і свисток у формі свині. Я дую в нього.

— Ого! Який гучний! — дивується Морріс.

— Навіть дуже гучний, — погоджується Ма.

Я дую в нього ще раз.

— Джеку...

Я ховаю свисток у пакет. В інших я знаходжу оксамитового крокодила завдовжки з мою ногу, брязкальце зі дзвоником усередині та обличчя клоуна. Коли я натискаю йому на носа, він регоче — ха-ха-ха-ха-ха.

— Цього теж не треба, від нього мене аж морозом обсипає, — каже Ма.

Я пошепки прощаюся з клоуном і кладу його назад у конверт, а тоді знаходжу квадрат з прив’язаною до нього ручкою, щоб можна було малювати. Одначе цей квадрат не з паперу, а з міцного пластику. Ще мені трапляється коробочка з мавпочками, що мають загнуті лапи і хвости, — завдяки цьому з них можна зробити ланцюжок. В інших пакетах лежать пожежна машина і плюшевий ведмедик у кепці, що не знімається, навіть коли дуже сильно потягти за неї. На бирці я бачу малюнок дитячого обличчя, перекреслений лінією, і напис «0—3». Може, це означає, що ведмедик убиває дітей затри секунди?

— Ну, все, Джеку, годі. Не треба тобі стільки іграшок, — озивається Ма.

— А скільки мені треба?

— Ну, я не знаю...

— Підпишіть, будь ласка, отут, отут і ще отут, — просить її Морріс.

Я гризу ніготь під своєю маскою, і Ма не спиняє мене.

— То скільки мені треба іграшок?

Ма відриває очі від підписуваних паперів:

— Вибери, ну-у-у... вибери собі п’ять штук.

Я рахую: машинка, мавпочка, квадрат для писання, дерев’яний поїзд, брязкальце і крокодил. Виходить шість, а не п’ять, проте Ма з Моррісом розмовляють і розмовляють. Я знаходжу великого порожнього конверта і кладу туди шість іграшок.

— Гаразд, — каже Ма, кидаючи все інше у велику сумку.

— Стривай! — вигукую я. — Я хочу написати на сумці «Подарунки хворим дітям від Джека».

— Нехай про це подбає Морріс.

— Але ж...

Ма важко зітхає.

— Ми з тобою маємо так багато справ, то нехай частину з них за нас зроблять інші люди, бо в мене голова вибухне.

Чому це в неї має вибухнути голова, якщо я напишу на сумці?

Я витягаю поїзд і загортаю його в свою футболку — це моє дитя. Воно плаче, і я цьомаю його без кінця-краю.

— Справу почнуть розглядати в суді десь у січні, щонайраніше в жовтні, — каже Морріс.

Я пам’ятаю суд через пиріжки. Ящур Крутихвіст пише історію нещасливого випадку пальцем, аж тут Аліса підхоплюється так рвучко, що спідницею змітає з лави всіх присяжних просто на голови публіці, а тоді зопалу садовить його догори ногами — ха-ха.

— А скільки часу він проведе у в’язниці? — питає Ма.

Вона має на увазі Старого Ніка.

— Ну, окружна прокурорка казала мені, що сподівається засадити його на двадцять п’ять років чи навіть довічно, а для федеральних злочинів помилування не буває, — відповідає Морріс. — Його звинувачують у сексуально вмотивованому викраденні, незаконному позбавленні волі, численних випадках зґвалтування, побоях... — Він лічить на пальцях, а не в голові.

Ма киває:

— А як щодо дитини?

— Щодо Джека?

— Ні, щодо першої. Чи можна вважати, що він її вбив?

Я ніколи не чув про першу дитину.

Морріс кривить рота:

— Ні, якщо дитя народилося живим.

— Народилася. То була дівчинка.

Яка ще дівчинка?

— Так, перепрошую, дівчинка, — каже Морріс. — Сподіватимемося, що його звинуватять у протиправній недбалості, а може, навіть у злочинній необережності...

Вони намагалися вигнати Алісу з судової зали через те, що вона була заввишки понад милю. Є ще дуже бентежливий віршик:

Коли ж доведеться мені чи їй

Відповідати за те,

Він вірить, що ви їх, як нас колись,