Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

Віддайте його до школи. Най іде з нами до Львова, то, може, ся виучит на якого пана, то возьме вас на старі літа до себе!

Господарі дуже ся втішили і рада в раду кажуть:

— То даймо нашого Лисачка до школи, най іде!

Чоловік був багатий, наладував візок різним збіжжям, мукою, крупами, а на другий день скоро-світ запряг коня, висадив Лисачка на віз разом з хлопцями та й так виправив їх до Львова, а жінка заводила, мовби за рідною дитиною.

Але хлопці не довго думали та заїхали до першого-ліпшого містечка на ярмарок і продали воза з усім збіжжям, коня і Лисачка, а самі з грошима пішли собі до Львова.

За рік вони верталися додому і знову зайшли до тої самої хати. Господарі дуже втішилися, а жінка відразу поцікавилася:

— А як там наш Лисачок, чому не прийшов з вами?

Хлопці кажуть:

— Та він здоровий, але переказує вам, що не може прийти, бо має дуже багато вчитися! А такий з него панич ся зробив, щоби-сьте го і не пізнали! І вже зовсім такий, як чоловік, і ходить вже так. Лише троха на лиці так гейби бик!

— А слава Господу! — утішилися господарі, не знаючи, що робити з утіхи з тими школярами.

Наступного дня хлопці вирушили додому, а на прощання сказали:

— Приладьте гроші для Лисачка, а як будемо знову вертати до Львова, то вступимо до вас по ті гроші!

Вертаючись, вступили хлопці знову до господарів, взяли для Лисачка гроші й пішли. І так вони чинили впродовж кількох літ, увесь час туманячи старих, що Лисачок у школі дуже добре учиться, але не має часу, щоб їх провідати. Через того Лисачка господарі добре таки стратилися, а жінка вже почала губити терпець і рвалася провідати свого «синочка». Вирішила вона, що як будуть школярі знову йти до Львова, то піде таки з ними.

Почувши це, хлопці остерігалися заходити до них і минали іншою дорогою.

Одного разу хлопці вичитали в газетах, що якийсь Юзеф Лисак став старостою в містечку Наварія, за дві години пішої ходи від Скнилова. І ось, коли вони знову йшли додому на вакації, то завітали до тих господарів і сказали:

— От, вже-сьте ся дочекали потіхи з вашого Лисачка, бо вже зістав старостов!

По тих словах показали їм газету, де писалося про Юзефа Лисака.

— Тепер вже настала пора його провідати, може, він навіть вас до себе возьме, бо-сьте вже старі тай збідніли-сьте через него. А він вже пан!

Школярі пішли собі, а господарі поквапилися до дяка, аби подивився у газету і підтвердив, чи то правда, що школярі казали. Дяк прочитав і каже:

— Правда, ту стоїт, що Юзеф Лисак зістав старостов!

— А слава Ти, Господи! — зітхнув чоловік, а сам думає: «Може, реєнтій збрехав?».

Та й пішов ще до священика. Коли той так само прочитав йому газету, чоловік поцілував панотця в руку і вже зовсім задоволений рушив додому. Але знову його мучить одна й та ж підозра: а що, як і панотець збрехав?

Коли бачить — їде якийсь пан в повозі дорогою. Чоловік уже здалека став кланятися. Пан гукнув фірманові стати і запитав:

— Що хочеш, хлопе?

— Ой, паночку, прошу вас ґречно, аби прочитали мені щось у газеті.

Пан знову прочитав, що Лисак став старостою. Тоді вже чоловік повірив і хутенько побіг до жінки:

— То вже таки правда. Всі те саме прочитали! Печи, жінко, балабухи та й завтра підемо провідати нашого Лисачка.

Прийшли вони у Наварію, розпитали людей, де пан староста мешкає, і подалися до нього. Чоловік залишив жінку в сінях, а сам зайшов до покою. Пан староста сидів за столом плечима до дверей і не чув, як той увійшов. Чоловік спочатку став до старости придивлятися зі всіх сторін, а потім нарешті підійшов навшпиньки, смикнув за рукав і вигукнув:

— Лисачку!

Пан зірвався на ноги і закричав:

— А ти що ту хочеш?

— Лисачку! Та ти мене не пізнаєш?

Пан почав ще дужче кричати, а жінка, як почула той крик, не витерпіла чекати у сінях, вбігла до покою і кинулася обнімати пана:

— Лисачку, дитино моя!

Але пан усе ще кричав і намагався випхати бабу за двері. Це її так розлютило, що вона шпурнула йому в голову ціпок разом з балабухами, що були зав’язані у хустині:

— А трястя твоїй матері! То ти вже такий пан, що нас і знати не хочеш? — і почала голосити: — Ой, людоньки! Чи бачите, яка біда? Скільки ми на нього грошей вбухали, аби воно вивчилося! Аби воно в люди вийшло! А воно як було бицьом, так бицьом і зосталося!

Тут на рейвах збіглися слуги і взяли чоловіка з жінкою до арешту. Допіру вже там вияснилося, що то з ними таку штуку школярі встругнули. Але що — шукай вітра в полі!

Жартуни

Зустрілися якось на Ринку м’ясник з Сербської і пекар з Шевської. А треба сказати, що вони одне одного недолюблювали.

— Здорові, куме! — привітався м’ясник. — Вгадайте, звідки я йду.

— А звідки?

— Та з вашої пекарні. Купив таку хлібину, що всім хлібинам хлібина.

— І де ж вона?

— А во в кишеньці для дзиґарка! — і залився веселим сміхом.

Пекар не на жарт розгнівався на такий жарт і вирішив поквитатися тим самим:

— А я, куме, отеє також йду з вашої м’ясарні. І що б ви думали купив?

— А хто його знає!

— Свинячу голову! О!

— А де ж вона?

— Та у мене під шапкою! Га-га-га-га!

— Е-е, куме, я то давно знав.

Дві сестри

То було у 1908 році. На вулиці Яблоновських мали свій будиночок двоє сестер. Обидві були вже старенькими, ні одна, ні друга не вийшли заміж і життя їхнє минуло в самітності. А через те, напевно, сестри й здивачіли. Обоє жили в очікуванні смерті і готувалися до неї дуже поважно. Наготували одяг, замовили у доброго майстра труни і поставили їх у хаті. Не забули також і про вінки зі штучних квітів та різні стрічки з написами нібито від численних родичів, яких насправді не мали.

Якось вони собі розговорилися про те, як будуть виглядати в труні.